Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Не треба, — відповів Сильвере. — Краще ми піднімемося нагору. Що скажете, містере Купере?
— Як хочете.
Я знову пішов до себе і зачаївся там, наче дракон, який охороняє рейнське золота. Через деякий час обоє повернулися, а мене послали наверх, щоб я таки зняв картину і приніс її вниз. Оскільки там не було що відкріпляти, то я кілька хвилин просто почекав. Через вікно, що виходило на подвір’я, я побачив пані Сильвере, яка стояла біля вікна кухні. Вона запитально махнула мені. Я рвучко похитав головою: небезпека ще не минула, вона мала залишатися в кухні.
Я заніс картину до велюрово-сірого приміщення з мольбертами і вийшов із кімнати. Розмову я більше не чув, бо Сильвере зачинив двері. Я б охоче дізнався, як хитромудро він натякне, що дружина хотіла б зберегти цю картину для приватної колекції, але був упевнений: він зробить це так, що в акули не виникне щонайменшої підозри. Розмова тривала ще приблизно півгодини, а потім прийшов Сильвере і визволив мене з цього розкішного полону.
— Картину Деґа вішати назад не потрібно, — повідомив він. — Маєте відвезти її завтра містеру Куперу.
— Мої вітання.
Він скорчив гримасу:
— І що тільки доводиться робити! І це при тому, що за два роки картини подорожчають, а він собі тихо зловтішатиметься.
Я повторив Куперове запитання:
— Ай справді, чому ж ви її продаєте?
— Бо не можу від цього відмовитися. Я азартна людина. Крім того, я й заробляти мушу. До речі, ідея з пригвинченою картиною непогана. Ви прогресуєте.
— Чи не мали б ви тоді мені ще й краще платити?
Сильвере примружився.
— Ви навіть занадто прогресуєте. Не забувайте, я даю вам такі безкоштовні уроки, що позаздрив би не один директор музею.
Увечері я пішов до Бетті Штайн, щоб подякувати їй за позичені гроші. Вона була заплакана і дуже пригнічена. Жінку оточили кілька знайомих, які, вочевидь, втішали її.
— Якщо невчасно, я можу прийти завтра, — мовив я. — Просто хотів подякувати вам.
— За що?
Вона розгублено дивилася на мене.
— За гроші, — сказав я, — які я заплатив адвокатові. Продовжили мій дозвіл на перебування.
Вона зайшлася слізьми.
— Що сталося? — запитав я в актора Рабиновича, який взяв її попід руку і почав утішати.
— Хіба ви не знаєте? Помер Моллер. Позавчора. — Рабинович знаком показав мені більше ні про що не питати. Він провів Бетті до дивану і повернувся до мене. Рабинович грав ролі брутальних нацистів у другорядних фільмах, але у житті був дуже милий чоловік.
— Повісився, — сказав він. — Ліпшютцзнайшов його. Це сталося день чи два дні тому. У його власній кімнаті. Висів на люстрі. В усій квартирі горіло світло, зокрема і на тій люстрі. Можливо, він просто не хотів помирати у темряві. Напевно, вішався вночі.
Я хотів уже йти.
— Залиштеся, — попросив Рабинович. — Що більше людей поруч із Бетті, то краще вона почувається. Вона не може бути сама.
У кімнаті було задушливо. Бетті не хотіла відчинити жодного вікна. Через якісь загадкові атавістичні забобони вона вірила, що небіжчику можна зашкодити, якщо скорбота випарується у свіже повітря. Багато років тому я чув інше: якщо в помешканні лежить покійник, вікна відчиняють — так звільняють душу, яка блукає по кімнатах, але ніколи не чув, щоб їх зачиняли, щоб утримати сум за померлим.
— Я — дурна корова! — енергійно шморгнувши носом, промовила Бетті. — Треба себе опанувати.
Вона підвелася:
— Я приготую вам кави. Чи хочете щось інше?
— Нічого не треба, Бетті, зовсім нічого.
— Треба. Я зварю кави.
Шурхочучи зім’ятою сукнею, вона пішла в кухню.
— Хтось знає причини? — запитав я в Рабиновича.
.— А хіба вони взагалі потрібні?
Я згадав теорію Кана про цезури в житті і про те, що небезпека особливо чигає на людей, відірваних від батьківщини.
— Ні, — погодився я.
— Він не був аж такий бідний, тому причина не в цьому. Не хворів, Ліпшютц бачив його приблизно два тижні тому.
— А працював?
— Писав. Але не міг нічого опублікувати. За кілька років йому не вдалося надрукувати жодного рядка, — зауважив Ліпшютц. — Але таке з багатьма буває. Це теж не могло бути причиною.
— Він щось залишив?
— Нічого. Він висів на люстрі, з посинілим обличчям і напухлим язиком, а мухи повзали по його вибалушених очах. Мав просто жахливий вигляд. У такі спекотні дні труп розкладається дуже швидко. Його очі… — Ліпшютц здригнувся. — Найгірше те, що Бетті хоче ще раз його побачити.
— Аде він зараз?
— У закладі, що в Америці називають похоронним залом. Себто у похоронному бюро. Там трупів готують до поховання. Ви вже колись були у такому місці? Ніколи туди не ходіть. Американці — народ молодий, смерті вони не визнають взагалі. Померлих там так гримують, що здається, ніби вони просто заснули. Багатьох бальзамують.
— Але якщо його загримують… — почав був я.
— Ми про це теж думали, але з ним нічого не вдієш. Так багато гриму просто не існує. Крім того, він занадто дорогий.
— В Америці вмирати дорого, страшенно дорого.
— Не лише в Америці, — зауважив Рабинович.
— Але не в Німеччині, — докинув я.
— В Америці це дуже дорого. Ми знайшли одне з найдешевших похоронних бюро. І все одно похорон коштуватиме кілька сотень доларів.
— Якби Моллер їх мав, то, можливо, був би іще живий, — зауважив Ліпшютц.
— Можливо.
Я помітив, що серед світлин, що висіли в Бетті, однієї бракує. Фотографії Моллера вже не було серед живих. Її ще не обрамлювала чорна облямівка, як усіх померлих на протилежній стіні, але Бетті вже прикріпила до старої золотої рамки бантик із чорного тюлю. Молодший на п’ятнадцять років Моллер усміхнено дивився на нас. Від фотографії віяло молодістю, і будь-які слова були тут недоречні, як і чорний тюль. «Таку смерть неможливо збагнути», — подумав я раптом.
Увійшла Бетті з тацею і філіжанками й узялася розливати всім каву з розмальованого квіточками кавника.
— Тут цукор і вершки, — сказала вона.
Усі пригубили каву. Я теж.
— Похорон завтра, — звернулась до мене Бетті. — Ви прийдете?
— Якщо зможу. Я сьогодні вже відпрошувався на кілька годин.
— Усі його знайомі мусять прийти, — різко і схвильовано відре-агувала Бетті. — Завтра, о пів на першу. Ми спеціально призначили такий час, щоб усі змогли прийти.
— Я теж прийду, неодмінно. Де це?
Ліпшютц сказав мені назву та адресу:
— Похоронне бюро Ешера на Чотирнадцятій вулиці.
— А де його поховають? — запитав Рабинович.
— Його не ховатимуть. Його спалять. Крематорії дешевші.
— Що?
— Його спалять.
— Спалять, — автоматично повторив