Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Раптом хтось енергійно постукав у двері. Ми з Каном подумали, що це поліція, але то був тільки офіціант із ресторану навпроти. Він приніс нам чотири подвійні порції спиртного.
— Хто це замовив?
— Якийсь лисий містер. Мабуть, він через вікно побачив, що ви п’єте горілку і що пляшка вже майже порожня.
— Де він?
Офіціант стенув плечима.
— За горілку вже заплатили. Склянки заберу згодом.
— Принесіть тоді ще чотири.
— Добре.
Ми підняли келихи за незнайомих людей на вулиці. У приглушеному відсвіті реклами я нарахував принаймні п’ять лисин. Визначити, хто наш благодійник, було неможливо. Тож ми залюбки вчинили те, що рідко коли вдається, — підняли келихи за людство. Людство ж відповіло барабанним дробом по шибці. Органна музика закінчилася. Кан зробив голосніше і роздав нам шматки різних струдлів. Він вибачився, що не зварив кави — по неї й по кавник треба було бігти нагору, а вже почався перший раунд.
Бій закінчився. Наташа Петровна взяла склянку з горілкою. Кан здавався втомленим — він був занадто палкий уболівальник. Кармен спала — мирно й безтурботно.
— А що я вам казав? — зауважив Кан.
— Нехай спить, — прошепотіла Наташа. — А мені вже пора. Дякую вам за все. На добраніч.
Ми вийшли на вологу вулицю.
— Він точно хоче залишитися з нею на самоті.
— Яв цьому не такий упевнений.
— А чом би й ні? Вона дуже вродлива. — Наташа засміялася. — Аж непристойно вродлива. Така вродлива, що можна заробити комплекс неповноцінності.
— Тому ви пішли?
— Ні. Тому я залишилася. Мені подобаються красиві люди. Хоча деколи вони й навіюють на мене сум.
— Чому?
— Бо їхня краса не вічна. Старість не всім пасує. Мабуть, тому треба мати щось більше, ніж саму лише вроду.
Ми йшли вулицею. Сонні вітрини були вщерть набиті дешевими прикрасами. Кілька крамниць з делікатесами ще були відчинені.
— Дивно. Я ніколи не думав, як воно — бути старим. Мабуть, я так захопився процесом виживання, що про таке навіть подумати ще не встиг.
Наташа засміялася.
— А я ні про що інше й не думаю.
— У мене ще все попереду. Меліков каже, що розумом таке не осягнеш.
— Меліков завжди був старий.
— Завжди?
— Завжди надто старий для жінок. А це і є старість, правда?
— Це спрощений погляд.
— Думаю, все саме так. А решта — просто відмова від життєвих утіх, виправдана красивими назвами. Як уважаєте?
— Можливо. Не знаю. Цієї миті я й уявити собі цього не можу.
Вона окинула мене одним зі своїх швидких поглядів.
— Браво, — сказала усміхнено і взяла мене за руку.
Я вказав ліворуч.
— А ось і взуттєвий магазин. Ще світиться. Зайдемо?
— Неодмінно.
Ми перейшли вулицю.
— Яке ж велике це місто! У вічному русі. Вам подобається Нью-Йорк?
— Дуже.
— Чому?
— Бо мені дозволили тут залишитися. Просто, правда?
Вона замислено подивилася на мене.
— І вам цього досить?
— Для маленького щастя — так. Щастя примітивної людини — дах над головою та їжа.
— І цього достатньо? — повторила вона.
— Спершу достатньо. Пригоди дуже обридають, переростаючи в звичку.
Наташа засміялася.
— Щастя в тихому куточку? Але ж ви й умієте замилювати очі! Я не вірю жодному вашому слову.
— Я собі теж не вірю. Але деколи такі афоризми мене заспокоюють.
Вона знову засміялася.
— Щоб не впасти у розпач? О, таке я добре знаю!
— Куди тепер підемо? — запитав я.
— Найбільша проблема великого міста. З часом усі ресторанчики обридають.
— А як щодо «Ель Марокко»?
Вона ніжно стиснула мою руку.
— Ви сьогодні стільки думаєте про ресторани для мільйонерів, наче багатий власник взуттєвої фабрики.
— Я ж мушу показати всім новий костюм.
— А мене?
— Я краще не відповідатиму на це питання.
Ми зайшли в малий зал «Ель Марокко», а не у великий із зоряною стелею та зі смугастими, мов у зебри, диванами. Карл Інвальд співав там віденських пісень.
— Що вип’єте? — запитав я.
— «Московського мула».
— А що це?
— «Московський мул» — це коктейль. Горілка, імбирне пиво та лаймовий сік. Дуже освіжає.
— Тоді я теж скуштую.
Наташа поклала ноги на диван. Скинула на підлогу черевички.
— Я не надто люблю спорт, — мовила вона. — Не те що американці. Я не вмію ні їздити верхи, ні плавати, ні грати в теніс. Я люблю сидіти в зручних фотельчиках і розмовляти.
— А ще ви яка?
— Сентиментальна, романтична і нестерпна. А ще я просто обожнюю дешеву романтику. Що дешевша, то краща. То як, смакує «московський мул»?
— Він неперевершений.
— А віденські пісні?
— Теж неперевершені.
— Добре. — Вона задоволено відкинулася на спинку дивана. — Інколи абсолютно необхідно, щоб тебе затопила велетенська хвиля сентиментальності, в якій будь-яка обережність чи хороший смак ве — лично йдуть на дно. Тоді можна обтруситися і посміятися над собою. Спробуймо?
— Я вже пробую.
Вона чимось нагадувала мені кішку, пустотливу, але водночас сумну. Така й була: маленьке обличчя, кучма волосся, сірі очі.
— Ні, почнімо так, — сказала вона. — Я нещасливо закохана, жахливо розчарована, самотня, мене нема кому втішити, я не хочу ні про що більше знати і справді не знаю, навіщо я живу. Цього достатньо?
Вона відпила великий ковток і очікувально глянула на мене.
— Ні, — відповів я. — Це все — тільки непотрібні деталі.
— Навіть те, що я не знаю, навіщо живу?
— А хто це знає? А як хтось і знає, то це перетворює життя на ще одне додаткове завдання. Ви цього хочете?
Наташа уважно глянула на мене:
— Ви справді так думаєте?
— Ні, звісно. Ми ж говоримо дурниці. Хіба ні?
— Не зовсім. Тільки наполовину.
До столу підійшов піаніст і привітався з Наташею.
— Карле, — попросила вона, — зіграйте, будь ласка, арію з «Граф Люксембург».
— Залюбки.
Карл почав грати. Співав він чудово, до того ж був непереверше-ний піаніст.
«Мій друже, зірок Не шукають, що в далекій туманній імлі…»
Наташа зачаровано його слухала. Мелодія була справді прекрасна. Хоч і банальна. А слова, як завжди, дурнуваті.
— Вам подобається? — запитала вона.
— Міщанська пісенька.
Вона міркувала хіба що якусь секунду:
— Тоді ви мали б її просто любити. Як щастя в тихому куточку, яке ви так цінуєте.
«Кмітлива бестія», — подумав я.
— І треба вам весь час усе критикувати? — сказала вона раптом ніжно. — Ніяк не можете розслабитися? Ви аж так