Досить Катрін - Джон Грін

— Ти не втюрився часом? — запитав Колін.

— Та ні, просто думки вголос. Востаннє кажу тобі: мене не цікавлять дівчата, я не збираюсь одружуватись. Залицятися до Ліндсі — харам.[48] До того ж у неї великий ніс. Я не шанувальник носів.

— Не хочу сперечатися, але ти стільки всякого харамного лайна робиш.

Гассан кивнув.

— Так. Але то інше. Наприклад, мати собаку. Це ж не те саме, що курити крек, чи пліткувати за спиною, чи красти, чи брехати мамі або трахати дівчат.

— Моральний релятивізм, — визначив Колін.

— Ніфіга, — заперечив Гассан. — Я не думаю, що Бог переймається таким лайном, як мати чи не мати собаку або чи можна жінкам носити шорти. Я думаю, для нього головне, щоб ти був хорошою людиною.

Слова «хороша людина» негайно навіяли Колінові спогади про Катріну № 19. Вона незабаром мала їхати з Чикаго у Вісконсин, де щоліта працювала вихователькою в таборі для дітей із фізичними вадами. Їх там вчили їздити верхи. Вона була такою хорошою людиною, і він так сумував за нею, усім тілом. Він за нею банував.[49] Та відчував усередині, там, де пульсував біль, що вона вже не сумує за ним, як раніше. Мабуть, їй полегшало. Інакше вона б зателефонувала. Хіба що…

— Я хочу набрати її.

— Найгірша з твоїх ідей, — негайно відгукнувся Гассан. — Найгірша. Ідея. З усіх.

— Ні, бо що як вона просто чекає, щоб я зателефонував, так само, як я чекаю, що вона подзвонить?

— Так, але ти Покинутий. Покинуті не дзвонять. Ти це знаєш, кафіре. Покинуті ніколи, ніколи не повинні телефонувати. З цього правила немає винятків. Жодного. Ніколи не дзвони. Ніколи. Ти не можеш дзвонити.

Колін поліз до кишені.

— Не роби цього, чуваче. Ти висмикуєш чеку з гранати. Ти облитий бензином, а телефон — це запалений сірник.

Колін розкрив телефон.

— Витребеньки, — сказав він.

Гассан змахнув руками.

— Ти не можеш це витребенькати! Це кричуще зловживання витребеньками! Я тобі витребенькую їй дзвонити!

Колін закрив мобільник і замислився. Задумливо покусав пучку великого пальця.

— Гаразд, — сказав він. — Не буду.

Гассан полегшено зітхнув.

— Ми були дуже близькі до провалу. Подякуймо Подвійним Зворотним Витребенькам.

Вони посиділи мовчки, і Колін сказав:

— Я хочу додому.

— В Чикаго?

— Ні, до Ліндсі додому. Але нам треба убити ще сорок хвилин.

Гассан втупився у вітрове скло і повільно покивав головою. За кілька хвилин він сказав:

— Ну, добре. У товстого хлопчика напад астми. Трюк старий, але працює.

— Що?

Гассан зробив великі очі.

— Ти глухий?! У товстого хлопчика напад астми. Найстаріший трюк із книжок про товстих малюків. Просто не зіпсуй гри.

Вони вибралися з машини і Гассан почав дуже голосно хрипіти. Кожен його вдих звучав як крик різаної качки. ХХХХХХХХ; видих; ХХХХХХХ; видих. Він притиснув руки до грудей і побіг до ґатшотського універмагу.

— Що з ним таке? — запитала Ліндсі в Коліна.

Та перш ніж він устиг відповісти, заговорив Гассан, перемежаючи мову хрипінням.

— ХХХХХХХ. Астма. ХХХХХХХ. Напад. ХХХХХХХ. Сильний. ХХХХХХХ.

— О, лайно, — сказала Ліндсі.

Вона злізла зі ЩОКових колін, озирнулась, схопила свою аптечку і почала шукати в ній якісь ліки від астми. Ще Один Колін мовчки сидів на табуретці, без сумніву, невдоволений вторгненням.

— Усе буде добре, — сказав Колін. — Таке буває. Мені просто треба відвезти його додому, там у нього є інгалятор.

— Голліс не любить, коли її відволікають від роботи, — сказала Ліндсі.

— Що ж, вона зробить виняток, — відповів Колін.

Гассан хрипів усю дорогу додому і поки біг сходинками Рожевого маєтку до своєї кімнати. Вони чули, як Голліс у кухні говорила:

— Це американський продукт. Вироблений американцями. Це продажний аргумент. Це той аспект товару, на який слід спиратися в рекламі та маркетингу. Люди купують американське. У мене тут є дослідження…

Колін подумав було, що Голліс просто цілими днями дивиться «Телемагазин», полишивши бізнес на інших, але ж ні, вона вочевидь працювала.

Майже відразу по тому Голліс з’явилась у дверях кухні й першими її словами були:

— Будь ласка, не заважайте мені в робочий час.

Та коли Ліндсі сказала, що в Гассана напад астми, а він забув свій інгалятор, Голліс кинулася сходами вгору. Колін не відставав із криком: «Сподіваюсь, уже все гаразд, Гассане!» — щоб попередити Гассана про її наближення. Коли всі забігли до його кімнати, Гассан мирно лежав на ліжку.

— Перепрошую, я забув удома інгалятор, — сказав він. — Більше таке не повториться.

Вечеряли гамбургерами з вареною спаржею на задньому дворі Веллсів. У Коліна, в Чикаго, задній двір мав розміри три на три з половиною метри, а цей був завбільшки з футбольне поле. Зліва від них пагорб здіймався вгору, увесь порослий лісом із кількома скелястими виступами. Справа доглянутий газон збігав із пагорба до соєвого поля (про те, що це соя, Колін довідався від Старнса). Сонце сідало за їхніми спинами, і в центрі стола у бляшанці горіла цитронелова свічка, щоб відганяти комарів. Коліну подобався в Ґатшоті цей відкритий, безмежний простір.

Після їжі Колінові думки повернулися до Катріни № 19. Він поглянув на мобільник, сподіваючись, що вона дзвонила, і згадав, що час зателефонувати батькам.

З невідомих причин вдома у Коліна, у третьому найбільшому місті Америки, ніколи не було мережі, а в Ґатшоті, Теннессі, всі п’ять смужечок виявились на місці. Відповів батько.

— Я досі в тому ж містечку, в Ґатшоті, Теннессі, — почав Колін. — Ми зупинилися в однієї жінки, Голліс Веллс.

— Дякую, що подзвонив. Я мушу знати це ім’я?

— Ні, але воно є в телефонній книзі. Я перевірив. Вона власниця місцевої фабрики. Гадаю, ми залишимося на кілька днів. Гассану тут чомусь подобається, — імпровізував Колін, — і у нас, здається, є робота.

— Не можна зупинятися в незнайомих людей, Коліне.

Колін думав збрехати, що вони зупинилися в готелі, працюють там у ресторані, обвикаються потроху. Але сказав правду.

— Вона приємна жінка. Я їй довіряю.

— Ти всім довіряєш.

— Тату, я сімнадцять років виживав у Чикаго, і мене жодного разу не пограбували, не штрикнули ножем, я не впав на рейки і не…

— Поговори з мамою, — сказав батько, як він завжди говорив.

Через кілька секунд (Колін просто бачив, як вони перемовляються, поки батько прикриває рукою слухавку) він почув материн голос:

— Любий, з тобою все гаразд?

Ну, я б аж так не перебільшував.

— Тобі краще? — зробила ще одну спробу матінка.

— Трохи. Я не лежу долілиць на килимі.

— Дай мені поговорити з тією жінкою, — попросила матінка.

Колін зайшов у