Таємна зброя - Хуліо Кортасар

музика залишила далеко позаду те, що грають його колеги. Я◦понуро думаю, що Джонні перебуває біля начал свого саксофона, тоді як я змушений задовольнятися його закінченням. Він — це уста, а я — вуха, аби не сказати, що він — це уста, а я… Кожен критик є сумним фіналом того, що почалося як смакування, як насолода від кусання і жування. І вуста знову роблять рух, великий Джоннін язик жадібно злизує з губ цівку слини. Руки малюють щось у повітрі.

— Бруно, якби ти зміг колись це написати… Не задля мене, розумієш, мені ж бо однаково. Але, мабуть, це дуже гарно. Я◦відчуваю, що це мусить бути гарно. Я◦говорив тобі, що коли ще хлопчиськом почав грати, то усвідомив, що час тече по-іншому. Якось я розповів про це Джиму, і він сказав, що таке саме відчувають усі, і що коли людина відключається… Так і сказав: коли людина відключається. Але я не відключаюся, коли граю. Просто кудись переношуся. Це як у ліфті: ти заходиш у ліфт, заводиш балачку з людьми і не відчуваєш нічого дивного. А◦тим часом униз поплив перший поверх, десятий, двадцять перший, все місто залишилося внизу, і коли ти закінчуєш фразу, яку розпочав, увійшовши, між твоїми першими словами й останніми — п’ятдесят два поверхи. Я◦зрозумів, коли почав грати, що заходжу у ліфт, але то був часовий ліфт, якщо можна так сказати. Не думай: я не забував про іпотеку чи релігію. Просто в ті миті іпотека і релігія ставали чимось схожим на костюм, який зараз не на тобі. Я◦знаю, що костюм висить у шафі, та не кажи мені, що цієї миті костюм існує. Він існує тоді, коли я його надягаю, і так само релігія та іпотека існували тоді, коли я закінчував грати і до кімнати заходила розпатлана моя стара, нарікаючи, що ця чортова музика ріже їй вуха.

Деде приносить нам ще по горнятку кави, та Джонні сумно дивиться на свою порожню склянку.

— Оте про час — дуже складне, воно вчепилося у мене зі всіх сторін. Я◦починаю потроху усвідомлювати, що час не такий, як торбина, яку можна наповнити. Я◦маю на увазі, що хоча наповнювач можна замінити, в торбину влазить тільки певна його кількість — і квит. Бачиш мою валізу, Бруно? У неї влазять два костюми і дві пари черевиків. А◦тепер уяви собі, що ти її спорожнив, а потім знову хочеш покласти в неї два костюми і дві пари черевиків, і бачиш, що тепер у неї влазить тільки один костюм і одна пара черевиків. Та найкраще не це. Найкраще тоді, коли ти розумієш, що можеш покласти до валізи цілу крамницю, сотні костюмів, як іноді я поміщаю музику в час, коли граю. Музику і те, про що думаю, коли їду в метро.

— Коли їдеш у метро.

— Так, у цьому вся суть, — лукаво каже Джонні. — Метро — це великий винахід, Бруно. Коли їдеш у метро, розумієш, скільки усього могло би поміститися у валізу. Можливо, я загубив саксофон зовсім не в метро, може…

Розреготавшись, він заходиться кашлем, і Деде занепокоєно на нього дивиться. Та він махає руками, сміється і кашляє — все разом, трясучись під ковдрою, як шимпанзе. З очей йому течуть сльози, і він ковтає їх, знай сміючись.

— Краще не мішати все в одну купу, — каже він за якийсь час. — Я◦загубив його — і квит. Та метро допомогло мені зрозуміти той фокус із валізою. Еластичність речей — ось що дивно, я відчуваю її повсякчас. Усе є еластичним, друже. Речі, які здаються жорсткими, мають еластичність…

Він зосереджено думає.

— …уповільнену еластичність, — додає він несподівано.

Я◦захоплено і схвально киваю. Браво, Джонні. І це людина, яка каже, що не здатна думати. Ось тобі й Джонні. Тепер мені направду цікаво, що́ він скаже далі. Він це розуміє і дивиться на мене лукаво, як ніколи.

— Ти гадаєш, Бруно, я зможу роздобути десь інший саксофон, щоб грати післязавтра?

— Так, але тобі треба буде шануватися.

— Звісно, мені треба буде шануватися.

— Місячний контракт, — пояснює бідолашна Деде. — Два тижні виступів у клубі Ремі, два концерти і дві платівки. Ми могли би чудово облаштуватися.

— Місячний контракт, — передражнює її Джонні, потрясаючи руками. — Клуб Ремі, два концерти і дві платівки. Бе-бата-боп-боп-боп, чррр. Хочу пити, хочу пити, хочу пити. І курити, і курити, і курити. Найбільше хочу курити.

Я◦простягаю йому пачку «Голуаз», хоча добре знаю, що він думає про наркотик. Уже вечір, коридором починають снувати люди, чутно арабську мову, чийсь спів. Деде кудись пішла, мабуть, щось купити на вечерю. Я◦відчуваю руку Джонні на своєму коліні.

— Вона чудова дівчина, повір. Але як вона мені остогидла. Я◦вже давно її не люблю, насилу терплю. Вона ще й досі час від часу мене збуджує, уміє кохатися, як… — він на італійський манір складає докупи пальці. — Але я мушу її збутися і вернутися у Нью-Йорк. Я◦мушу вернутися у Нью-Йорк, Бруно, це головне.

— Навіщо? Там тобі велося гірше, ніж тут. Я◦маю на увазі не роботу, а саме твоє життя. Мені здається, що тут у тебе більше друзів.

— Так, тут є ти, маркіза і хлопці з клубу… Ти колись кохався з маркізою, Бруно?

— Ні.

— Ну, це щось… Та я розповідав тобі про метро, не знаю, чому ми змінили тему. Метро — це великий винахід, Бруно. Одного дня я почав щось відчувати в метро, та потім забув… І тоді воно повторилося — через два чи три дні. І врешті я зрозумів. Знаєш, це легко пояснити, та легко тому, що насправді це несправжнє пояснення. Справжнє пояснення просто не можна відшукати. Тобі треба було би сісти в метро і чекати, коли з тобою це станеться, хоча мені здається, що таке буває тільки зі мною. Це правда, що ти ніколи не кохався з маркізою? Ти мусиш попросити її вилізти на позолочений ослінчик, який стоїть у неї в кутку спальні, біля дуже гарної лампи, а тоді… О, ця уже вернулася.

Входить Деде з якимсь пакунком і дивиться на Джонні.

— У тебе ще сильніший жар. Я◦вже зателефонувала лікареві, він прийде о десятій. Казав, що тобі потрібен спокій.

— Гаразд, гаразд, але спочатку я розповім Бруно про метро. На днях я добре зрозумів, що відбувається. Я◦почав думати про свою стару, потім про Лен з дітьми, і, звісно, мені відразу уявилося, що я прогулююся своїм кварталом, бачу обличчя дітей, якими вони тоді були. То не було думання, здається, я вже не раз казав тобі, що ніколи не думаю. Я◦наче стою на розі