Логіка речей - Василь Дмитрович Кожелянко
Ось! Чекай, а вони, нардепи, ще портфелі носять, з документами, себто законопроектами. О, який він народний депутат Верховної ради УРСР Віктор Флоріянович Колобко справить собі портфель!
На це діло він не пошкодує цілої нардепівської зарплатні, зате носитиме імпортний «дипломат» зі шкіри медової барви тисненої під «крокодила», оббитий позолоченими бляшками на кантах і неодмінно із золотим замочком, ні, двома замочками з цифровими кодами. А, годинник!
«Сейко» зі смарагдами, обов’язково на позолоченому браслеті. А ще, кажуть, є такий телефон, що працює без дротів, можна носити в кишені, як оце він носить транзисторний дводіапазонний радіоприймач «Сигнал». Слухай, якщо ти вже невдовзі станеш таким столичним невідпорним кавалєром, то, може, тобі не конче одружуватися з цією Оксаною, міркував Віктор Колобко, чи не краще знайти собі щось київське?! Нє, постановив він собі після нетривалих роздумів, київська може взяти під обцас, а ця вдячною має бути, що і чоловік — нардеп, і мужчина — мастрояні, і будинок у місті…
Після січневих подій у Вільнюсі та березневого референдуму, що його Горбачов у Західній Україні програв із роз- громним рахунком, стало зрозуміло, що Балтійські республіки і Грузія, а також, дуже вірогідно, Україна нового союзного договору не підпишуть і справа йде до конфедерації Союзу РСР, а там, дивись, років за 10–15 Україна і повний суверенітет здобуде. Зважаючи на такий розвиток подій, Віктор Колобко склав собі план дій на найближчі кілька років: по-перше, треба справити новий костюм (поки-що не омріяний нардепівський, а простий, синій у срібну нитку), довгополий плащ під пояс (брудно-жовтий, такий, як він бачив у другого секретаря обкому ЛКСМУ), велику парасолю з гнутою дерев’яною ручкою, що у складеному вигляді править за елегантний ціпок; по-друге, на парламентських виборах, — а вже ясно, що вони будуть достроковими, — балотуватися по округу, що цілком охоплює його район, де його кожна собака знає і шанує, треба сказати, — а для цього слід частіше бувати в селах і стати членом крайового проводу НРУ; по-третє, одружитися з — хай уже буде — панною Оксаною.
3На літні канікули в університеті Оксана поїхала додому, в якесь глухе підгірне село, а повернутися мала десь у другій половині серпня. Ось на цей час Віктор Колобко й запланував провести з нею серйозну розмову на матримоніяльну тему. Хай каже прямо, хай не крутить…
Того понеділка, як і вся радянська країна, Віктор Колобко слухав по радіоточці «Лебедине озеро». Першим чином він позбирав по хаті всі папери та речі, які могли би скомпрометувати його перед новою владою, запхав у грубку і запалив.
Згоріли рухівські листівки, незалежні газети, синьо-жовті й канадійські прапорці та великий синьо-жовтий прапор районної організації НРУ, за ними пішли всі документи цієї організації — на щастя, вона не мала своєї канцелярії, а всі справи Віктор Колобко провадив удома, — тепер хай доведуть, що він був головою районного Руху, якщо навіть самого Руху не було і нема, де? де? хто сказав? а, цей?! та він бреше, не було ніякого Руху, і чесний громадянин СРСР тов. Колобко В. Ф. ніде не перебував, не числився, не очолював.
Він одягнув свою чорну улюблену сорочку, звично став перед потрійним дзеркалом і мало не зомлів: на чорному тлі зловісними синьою та жовтою барвами виблискував на грудях рухівський значок канадійського виробництва. Віктор Колобко рвучко зірвав значок, і так невдало, що продірявив сорочку, і мало не заплакав від розпачу. Що робити? Що робити? Заштопувати сорочку чи кудись ховати цей клятий значок?
Він узяв шпульку ниток, голку, засилив, зав’язав вузлика і тільки-но зробив перший стібок, як радіоточка припинила транслювати «Лебедине озеро» і диктор почав уже вкотре зачитувати «Постановлєніє ГКЧП». Віктор Колобко жбурнув на стіл недоштопану сорочку і схопив синьо-жовтий значок із золотим тризубом і літерами РУХ. Він обпікав його пальці, як перший хабар у сумі 25 руб., отриманий ним на початку страхувальної кар’єри. Куди його? В сміття? Перепорпають і знайдуть. У туалет? Викачають і знайдуть. У грубку? Не згорить же ж, латунний. Він витягнув із шухляди тригранного тертуга, розстелив на столі орган обкому КПУ і люто почав спилювати значок. За годину в руках у нього залишився шматок латуні, не більший за півнігтя на мізинці, якого він жбурнув у сад: якщо хтось і знайде, то це не його, а металеве пилиння розвіяв за вітром.
Усе! Тепер він перед Радянською Батьківщиною чистий.
Коли прийшов на роботу, керівництва не було, всіх викликали до райкому, а секретарка передала йому доручення начальника відвезти до обласного центру звіт за півріччя. Що ж, це навіть краще, кагебе не зможе його відразу взяти, хай пошукає, а заночувати можна в якомусь селі, де йому завжди раді. Потім скаже — робота!
В обласному центрі він побачив таке, що зміцнило його впевненість у правильності ранішньої розправи з підривною антирадянською пресою та буржуазно-націоналістичною символікою: над будинком обкому КПУ лопотів на вітрі червоний прапор — чисто червоний, без зірочок і серпівмолотів, як у жовтні 17-го; до фасаду під’їхала номенклатурна «Волга», з неї повагом вийшов перший секретар обкому у новому чорному костюмі, він задоволено поглянув на прапор нагорі і рішуче зайшов досередини; за кілька хвилин з обкому вибіг головний редактор газети обласної ради, він мав вигляд самогубця, що вже зважився на останній крок — бліде, за винятком баклажанного носа, обличчя, з осклянілими очима, тремтячі руки, згорблені плечі, з розгону він ледь не втелющився у «Волгу» першого, зупинився, завмер, потім обережно, мов гніздо скорпіонів, обійшов чорне авто і подріботів у напрямку своєї редакції.
Все, постановив собі Віктор Колобко, ця влада — всерйоз і надовго. Мабуть, треба вступати в КПРС, це, якщо ще приймуть…
— Слава Україні! — почув
