Логіка речей - Василь Дмитрович Кожелянко

місцях приховує і те, і те. Ясно-синє небо шматком пласкої криги висить над головою, а не падає вниз лише тому, що приґвинчене до небесної тверді п’ятьма зірками — чотирма по кутах і однією посередині. Вона, середня, розміщується майже над його головою і світить найдужче — так сяє голубий діямант, він знає, він уже бачив цей камінь. Наркотичний холод Карпатських гір діє фатально-подвійно: з одного боку, він навіює якийсь відчайдушний жах, а з іншого — паралізує волю, що разом спонукає до швидкого прийняття віри у всепоглинальний песимізм. Ще треба сказати, що назустріч йому мчиться автомашина — чорна «Волга» — на швидкості не менше ста кілометрів на годину. По ширині машина займає всю дорогу — лівий бік майже черкає об скелю, а праві колеса від краю прірви відділяє кілька сантиметрів, — тож приреченість постає на весь зріст.

А якщо простіше, то шансів у нього — жодних і жити йому залишається кілька секунд…

Василь Васильович знову змінився. Він покинув мілітарні забавки, і замість книжки про війну у натовпі почав читати «Вітер осяянь» Анатоля Щербатюка. І йому відкрилися такі прості й очевидні істини, як те, що смерть чогось одного означає народження чогось іншого; що втекти неможливо ні в минуле, ні в майбутнє, бо всяка втеча означає повернення, а для того, хто покладається на дезертирство, є лише Брама Великого Переходу; що як нема випадкового народження, так нема і випадкової смерти. Тому навіщо чекати на сліпу темну ворожу — чорну «Волгу»?! Василь Васильович у трусах і майці став перед великим дзеркалом і дивився на себе, тобто на свою фізичну оболонку. Блискуча лисина, зморщені мішки під очима, сині губи, зіпсовані зуби, «індиче» третє підборіддя, короткі ноги, довгі руки, вузькі похилі плечі і великий потворний живіт. Ні, він не шкодуватиме за уже майже використаним тілом! До того ж він чув від одного сільського філософа (їздили на похорон тещі начальника), що руйнування тіла — це вивільнення Світла. Василь Васильович відчинив вікно став на підвіконня і «солдатиком», як у дитинстві у ставок з кладки, стрибнув униз.

Упав він на живопліт, та й третій поверх не надто високо — словом, Василь Васильович не розбився, а лише поламав руки-ноги. Зате коли його в лікарні привели до тями, він виявив, що у свідомості в нього — лад і спокій. Ні тобі кольорових снів, ні зухвалих мрій, ні любовних фантазій! Нічого! Він утік від них!

Діямантова зірка своїм гострющим променем уколює його в серце. Василід У. Руборос підводить голову і бачить, що небо вкривається дрібними тріщинами, як автомобільне скло, коли в нього влучає камінь.

Березень 2003 р.

НАРЦИС
1

Жодного сенсу в тому, аби виходити з дому без дзеркальця в кишені, Віктор Колобко не вбачав.

Вам добре казати, вам що, одягнув восьмиклинку і — готовий. Увесь туалет полягає в тому, аби трохи зсунути картуза набакир — якщо сьогодні п’ятниця, або насунути на очі, коли Бог дав понеділок. А ось Віктор Колобко, який щоранку дві з половиною години витрачає на свою зовнішність, мусить усе тримати під контролем. Ось тому в нього завжди з собою уже згадане дзеркальце, гребінець, пилочка для нігтів, пляшечка одеколону «Сирень», тюбик крему «Огуречный», ще один дуже дрібний гребінець для вусиків та бакенбардів і три носові хусточки — одна для обличчя, друга для пахв, третя для черевиків. Дещо з цього добра Віктор Колобко носив у кишенях, а дещо — у чорному пластиковому, оббитому алюмінієм «дипломаті». Чи треба казати, що дзеркальце у ясно-червоних коленкорових палітурках, яко предмет для моніторингу Колобкового зовнішнього вигляду засадничий, покоївся у правій боковій кишені піджака. Отже, за потреби Віктор Колобко міг його вихопити швидше, ніж ковбой у вестерні — свого безвідмовного кольта

А хапатися за дзеркальце спонукало чимало небезпек, які чигали на Колобкову зовнішність упродовж ненормованого робочого дня. Треба сказати, що Віктор Колобко працював страховим агентом і змушений був швендяти довколишніми селами, а тут його підстерігали: дощ, спека, мряка, сніг і проїжджі автомашини, що або обтраскували липкою грязюкою, або огортали щільним пилом.

Але найбільше Вікторови Колобкови дошкуляв вітер. Шапки він не носив принципово — від дощу мав парасолю, а від морозу — ковпак зі штучного хутра, — тож ця поривчаста стихія раз по раз руйнувала дбайливо сконструйовану Колобкову зачіску. А це вам не абищо, а своєрідний витвір мистецтва. Кожного ранку, прокинувшись, Віктор Колобко першим чином кидався до великого потрійного дзеркала і в світлі денної електролампи довго перевіряв, чи не з’явилося на голові нових сивих волосинок; якщо так, то на суботу заплановував велике фарбування, а якщо ні, то йшов далі. Змочував волосся, яке, на жаль, у нього залишилося лише на потилиці і над вухами, теплою водою, продував гребінець і брався до високоточної роботи.

Для боротьби зі стихіями, а також для краси Віктор Колобко винайшов «двоповерхову» зачіску, чим дуже пишався. Отож, «перший поверх»: аби пасма не липли до лисини, на голову кладуться паперові серветки, волосся зачісується з потилиці на чоло, підсушується феном, покривається лаком і акуратно, аби нічого не зіпсувати, з-під такої «шапочки» витягуються серветки.

Тепер можна братися за «другий поверх»: на вже зафіксоване волосся знову кладуться серветки, і на них начісуються пасма з-над правого вуха до лівого, впоперек голови, ще раз підсушується феном, покривається лаком, виймаються серветки.

Усе це уважно оглядається у потрійному дзеркалі, додається кілька штрихів для досконалості і — перший етап ранішнього туалету завершено.

Далі — черга за волосяним покровом на обличчі.

Головне — не шкодувати крему для гоління, хоча, з іншого боку, його треба економити, бо він став дефіцитом. Хоча що тепер не дефіцит?! І парфумерія, і хліб, і горілка, і мило… Довели країну комуняки! Голиться Віктор Колобко п’ять разів: перший — від великого, другий — з притиском, третій — начисто, для чого в станку міняє на нове лезо «Ленинград», четвертий — «проти шерсті», п’ятий —