Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Не знаю… — промимрила я. — Мені вже треба збиратись на… на семінар…
— Нічого, встигнете, — безапеляційно сказала вона і налила коньяк в маленькі скляні чарки. — За знайомство. До речі, дякую за майонез — ніколи не бачила, щоб його продавали в пакетиках. У вас, певно, зв’язки там? — Вона вказала пальцем вгору.
Я невизначено кивнула.
— Ви схожі на жінку високого польоту! — посміхнулась вона. — Ну, поїхали! За все хороше!
Такого я собі не уявляла. Хоча що я зараз взагалі могла уявляти?
Що вона змусить мене відтирати «ципки» в мильній воді?
— А де Ніка? — запитала я, аби не мовчати.
— Ніка? Ніколи так її не називаю. Мені взагалі не дуже подобається це ім’я. Чоловік наполіг, — сказала вона і додала: — Вона на вулиці. Вона завжди на вулиці — вже не знаю, що з цим робити! Одного разу знайшли її аж в аеропорту — роздивлялася літаки. Весь день шукали. Така дитина…
Говорячи це, вона знову полізла до верхньої шафи і, порившись там, витягла зібгану пачку сигарет «Салем». Запалила, випустила дим у хвіртку. Я закашлялась, але швидко опанувала себе.
Ледве стримувалась від того, аби не зареготати на повний голос. Ніколи не знала, що вона палить! Хоча їй це личило. Особливо тепер, коли вона дивилася на мене трохи примруженими очима і синя змійка виповзала з її вузьких вуст, мов у якоїсь міфічної горгони.
Під таким поглядом я відчула себе дурним дівчиськом. Або — як на допиті у слідчого.
— Ну, і за якою апаратурою ви сюди приїхали? — нарешті вимовила вона.
В цьому запитанні чітко простежувалося інше: «Якого дідька?…» Певно, відчувши це, вона додала:
— Можете не відповідати. Мені байдуже. Просто ви трохи дивна… Може, це на краще. Хоч якісь зміни в житті… Віра від вас у захваті. Вадим на сьомому небі від ваших касет, а я сьогодні надягну нові джинси — нехай заздрять! — І без жодного переходу, нервово додала: — Уявляєте, вчора мені дали роль Черепашки! Там дві репліки і абсолютно дурний костюм! За три роки — жодної нормальної ролі! Я скоро збожеволію.
— Ну… — промимрила я. — Може, варто почекати. Знайти себе в чомусь іншому… Поки є час.
А що я ще могла сказати? Те, що менше ніж через рік вона взагалі почне продавати газети у кіоску «Союздрук»?!
— Який час? На що? — різко сказала вона. — Якщо людина бездарна — їй нічого не світить!
Мені стало її шкода.
Я й гадки не мала, що вона може бути чимось незадоволена. Принаймні тепер. Тим, що вона працює в дитячому театрі, я, пригадую, шалено пишалася.
— Але ви така молода, гарна, у вас чудова родина…
Все це я мимрила з виглядом шкільної вчительки, чудово розуміючи, що все це — не те.
— «Кірха-кітчен-кіндер»! — майже вигукнула вона і переклала: — «Церква-кухня-діти»! Так? Або «від зарплати — до зарплати». Вам цього не зрозуміти! Ви на науковий семінар приїхали! Науковий! Здуріти можна! В свої роки ви все встигли! А я ніколи не мріяла народити у вісімнадцять… І все це, — вона обвела поглядом кухню, — мені в печінках!
Моє райдужне сприйняття новоспеченої реальності руйнувалося на моїх очах, мов карточний будинок. Я намагалася підперти хоча б одну його стіну брехливими репліками на кшталт:
— Але ж, здається, у вас все не так вже й погано…
— Певно, що так, — якось криво посміхнулася вона, ламаючи недопалок просто в тарілці з залишками сметани.
Вона почала прибирати зі столу, поглядаючи на годинник, відкинула ногою Димку, зчистила їй в блюдечко шматки підгорілого млинця.
— Хіба вона їсть млинці? — запитала я.
— Вона все їсть, — суворо сказала вона. — Скоро занесу її до дідька на роги. Один бруд від неї.
Ага, подумала я, так, значить, моя Димка не втекла в «кращі краї» — її просто кудись занесли, поки я спала. Мені стало прикро.
— Дякую за чай, — сухо сказала я. — Час збиратися.
— Мені теж, — сказала вона і додала, киваючи на велику стопку розпластаних картонних коробок і газет, що стояли в кутку кухні, зв’язані мотузкою: — Ще це треба занести на пункт, чорт забирай!
— А що це? — не втрималася я від запитання, хоча мені кортіло швидше сховатися в кімнаті і опанувати себе.
— А ви хіба не здаєте макулатуру?
— Що?
— Зараз всі здають! Якщо набирається двадцять кіло — на пункті дають талон на одну книжку.
У мене очі полізли на лоба, але я стрималась, лише запитала:
— А які книжки ви збираєте?
— Які дадуть. Зараз дають Моріса Дрюона. Минулого разу — «Анжеліку», повне зібрання.
Звісно, згадала я, томи Дрюона та «Анжеліки» стояли чи не в кожній порядній хаті.
— А Булгакова не дають? — іронічно запитала я.
— Я тільки чула про нього, але не читала. Кажуть, щось містичне. А ви читали?
— Ч-читала.
Вона з повагою поглянула на мене:
— А-а, то ви, певно, дуже начитана людина… — І додала: — Хоча зрозуміло, з вашою вадою легше читати, ніж розмовляти…
Влучила, можна сказати, в самісіньку маківку — і з виглядом переможниці повернулася до вікна, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Я вийшла, кинувши останній погляд на кухню, яка тепер здавалася досить вбогою, захаращеною і не дуже охайною. В мийці стояла гора посуду, по кутках я лише тепер помітила павутиння. Якщо вона піде раніше, подумала я, то наведу тут порядок.
Я пішла до своєї кімнати і сіла на ще не застелене ліжко.
Не знаю, скільки просиділа в повній прострації, коли з-за дверей почула голос: «Я пішла! Як будете виходити — заклацніть двері. У Віри є свій ключ!»
Процокотіли підбори, рипнули вхідні двері. Тиша.
Я кинулася на кухню до вікна. Побачила, як вона йде по дворі: струнка, в нових блакитних джинсах, з пачкою макулатури в руці — просто юна дівчина. Боттічеллієвська Весна… Черепашка…
…Діти завжди живуть в ореолі дорослої брехні. Навіть у досить непоганих родинах. Ще не бачила жодної сім’ї, в якій би не обманювали дітей.
Звісно, коли я про це говорила, обуренню моїх подруг не було меж. До того моменту, коли наводила вагомий аргумент: пити і палити, як кажуть дітям дорослі, не можна ні в якому разі — самі ж роблять і те, і інше. Не можна брехати, красти, зраджувати, заздрити, битися, ображати старших, лаятися, плювати на асфальт. Солодке — «тьху!», риб’ячий жир — «райська насолода», від манної каші — ростеш і стаєш розумним.
В якусь мить діти залишаються один на один з відкриттям, що дорослі брешуть. А головне — з тим, що вони
