Якби - Ірен Віталіївна Роздобудько

— Не будеш слухатись — я твого тата до себе заберу!

Це видається їй дуже дотепним. Жах на все життя: як просто забрати тата!

— Не будеш спати — прийде бабай, хапне за ногу!

— Будеш плакати — віддам тебе тому дядькові!

Як вам така перспектива?

Отже, кілька годин дорослі усіляко збуджують чадо, не залишають у спокої ані на хвилину, доки не домагаються свого: чадо вкрай збуджене і починає згвинчувати тон. Це як грім посеред бурі. Потім починається сама буря — півторагодинне ревіння на одній ноті: «мі-ме-ма-мо-му-у-у-у…». А що ж, цікаво, ви хотіли, баламутячи це і без того бурхливе джерело?!

Продовжувати? Розповісти, як триває ніч? Ні?

Тоді сховайте свій камінь в кишеню!

…Ніка мала рацію: я боялася.

Але найбільше за все — боялася її…

5 червня

Промінь сонця лоскотав моє обличчя.

Як же давно я не мала цього дивного відчуття матеріальності невагомих речей! Завжди здавалося, що вислів «промінь лоскотав» — з царини літературних метафор. Давно забула, що промінь дійсно може лежати на обличчі, мов рука Бога, а дощ має пальці, а запах може заповзати в ніздрі, мов вуж.

Тепер, поки мої очі не розкрились, ясно відчувала, що чола торкаються живі гарячі пальці, а в ніздрі вповзає медовий аромат свіжоспечених млинців. Крізь зачинені двері долинало ледь чутне подзенькування посуду і шипіння олії на сковорідці. Десь у глибині квартири награвало радіо давно забутими позивними. Відчула на ногах важкий клубок Димчиного тіла.

Почувши порух, кішка обережно пішла просто по мені, підбираючись до обличчя. Я вдала, що сплю, але Димку не обдуриш! Вона дісталася моєї шиї і зручно вмостилася так, як любила: у впадиці між щокою і плечем, блаженно замуркотіла. Під цю зворушливу котячу пісню з-під моєї лівої повіки виповзла довга зрадницька сльозина. Потекла на скроню, скотилася у вухо.

Я таки була вдома!

Зараз відкрию очі і побачу свої довгі коси-змії, худі ноги в синцях і подряпинах, «ципки» — такі собі загрубілі нашарування шкіри на згинах пальців рук, які мене змушували кожного вечора старанно терти щіткою в мильному розчині. Побіжу на кухню і розповім мамі, який дивний сон мені наснився…

Я розплющила очі.

І побачила те, що мала побачити: мої ноги майже впираються в металеві перетинки ліжка, а легке простирадло окреслює контури тіла дорослої жінки. Це не сон.

Поглянула на годинник — було пів на дев’яту ранку.

Отже, мушу вийти, невимушено привітатися і зробити вигляд, що у мене купа невідкладних справ.

Але я так і не визначилась, як ставитись до моїх «господарів» у цій непростій ситуації. Певно, буде краще, якщо сприйматиму їх відсторонено, як таку собі молоду подружню пару випадкових знайомих.

Загалом, якщо розібратися, так воно і є: дітям не дано знати, якими людьми є їхні батьки і які вони насправді. Для них вони просто батьки — люди, яким віриш, яким підкоряєшся, яких любиш, — без жодних пояснень.

Я вирішила абстрагуватися. Накинула халат, перехрестилась на бабусину ікону і пірнула в двері, мов у воду, в нове-старе життя.

Крізь прочинені двері кухні побачила мою нічну гостю, що сиділа за столом і доїдала млинці. Молода жінка стояла, обернувшись обличчям до вікна, обійнявши себе руками за тонку талію.

Помітивши, що я вийшла, Вероніка підморгнула мені:

— Доброго ранку!

Жінка повернулася і теж кивнула, додавши:

— Чистий рушник на правому гачку.

Здається, настрій у неї був не кращий.

Я подякувала і пішла вмиватися. Прийнявши душ, прискіпливо поглянула в запітніле люстерко. Від напруги цих днів довкола очей з’явилися темні кола, а обличчя змарніло і ніби опало. Треба зробити якусь поживну маску чи хоча б знайти якийсь крем (про це я і не подумала!). Я поглянула на полиці. Там стояв крем для рук у скляній пляшці і болгарський шампунь «Роза». Я посміхнулась: для того аби нормально скупатися і вимити голову, треба буде повертатися у двадцять перше сторіччя!

Я розчесалася і вийшла з ванної. Цікаво, які плани на сьогодні в цієї жінки? Мені варто швиденько перекусити і ретируватися з хати — підтвердити свою ділову заклопотаність неіснуючим семінаром. Але виходити з дому мені не хотілося.

До того ж не знала, чи зможу взагалі вийти за межі цього подвір’я, адже завжди, завертаючи за ріг, опинялася в сучасному спальному мікрорайоні. Буде досить дивно, якщо доведеться цілий день переховуватися за кущами на старому подвір’ї!

— Чай будете? — запитала жінка.

Вона все ще стояла біля вікна, навхрест обхопивши себе руками.

Дівчинки за столом уже не було. Певно, побігла на вулицю.

— Так, дякую, — відповіла я.

— Сідайте, зараз наллю, — не дуже привітним тоном сказала жінка, не обертаючись.

Я покірно сіла. Що довшою буде пауза — то краще.

Поки що я розглядала її спину і легкий відбиток обличчя в склі. Олія на сковорідці вже перестала шкварчати. У квартирі стояла неймовірна тиша, навіть папуга в коридорі ще спав, завішаний бабусиною хусткою. Тонкі білі руки жінки, котрими вона обіймала себе за талію, сходились на спині, підкреслюючи її гнучкість і якусь повітряну тендітність.

Господи, подумала я, кого вона мені нагадує? І одразу зрозуміла: боттічеллієву Весну! Навіть довге рудувате волосся лежало на спині і плечах такими самими звивистими хвилями. Попри те що я заборонила собі аналізувати цю реальність, з гіркотою подумала, що ця жінка була надто гарною, аби так рано і так безтямно піти з життя…

Вона нарешті повернулася, кинувши на мене пронизливий погляд, від якого я машинально втисла голову в плечі. Здавалося, що моя присутність в цій хаті недоречна. Три-чотири різкі рухи — і переді мною стоїть чашка чаю, тарілка з млинцями.

Так само поривчасто вона поскидала брудний посуд до рукомийника, дзенькнула переді мною чистими приборами. Я подякувала, розуміючи, що шматок не полізе мені до горла.

— Щось трапилось? — якомога спокійніше запитала я.

Жінка посміхнулася.

Я всотувала в себе риси її обличчя, як вранці всотувала проміння сонця: вона таки була дуже — просто нереально — гарною! Чіткі і тонкі риси обличчя, трохи вайлуваті очі медового кольору, з ледь помітними тінями під ними, вузькі стиснуті вуста, нервові ніздрі, високі вилиці. Але всі ті риси були надто дрібними, щоб помітити красу одразу.

— Вип’єте зі мною? — несподівано сказала вона.

І, не очікуючи на відповідь, полізла до високої шафи-пеналу, звідки дістала маленьку почату пляшку коньяку. Так от коли це почалося…

Побачивши мій досить здивований погляд, пояснила:

— Нервуюсь. Сьогодні у нас в театрі перша читка п’єси. Ну то