Чого не гоїть огонь - Улас Олексійович Самчук
— «Айнтопф», треба признати, вдався, — сказала Ясна до свого сусіда зліва, полковника летунства, що назвав себе Мільхом. — Моя заслуга, — звернулась після до Якова по-російськи, пояснюючи слово «айнтопф».
— Моє вам признання, — відповів Яків з посмішкою. Кюцнер підносив тости, усі випивали, починало ясніти. Дами загорілись першими, офіцери взяли тоном вище. Яків переживав момент, що видався йому якимсь незвичайним, своєрідним сном, що вже снився йому колись десь і що опісля ставав туманною нереальністю. Робилось гамірно, всі обличчя то якось зливалися, то знову розсипалися, голоси й звуки мішалися у бурхливу метелицю.
— А ви що? Язик проковтнули? — враз почув Яків зовсім близько біля себе, і в ту мить до його затуманеної свідомості дійшло відчуття величезного, глибинного вдоволення. Таж він у Києві! Таж біля нього найкраща жінка! Таж він у центрі уваги!
— Мало випив, — відповів він з виразною лукавістю, що видалась йому зайвою, але він нічого кращого не міг в цей час сказати.
— А? Мало? Кюцнер! — гукнула Ясна в туман, і з нього виринув високий, стрункий старшина з величезною пляшкою… — Налий тому геркулесові!
— О! Охоче! — сказав Кюцнер, налив склянку. — За Дермань! — підняла свою чарку Ясна.
Яків підняв свою.
— Звідки ви знаєте Дермань? — спитав опісля Яків, дивлячись гостро на Ясну.
— Як звідки? Ви стільки мені про нього говорили! Чого киснете? За такий момент я інколи могла б віддати життя! — вирвалось у Ясної несподівано, що видалось Якову дуже щирим… Він глянув на неї уважно.
— Ей, ви! — продовжувала вона. — Задубілий! Рухайтесь, рухайтесь! Темпо! Життя! Що ви там у тому Рівному? До рейху, чула, збираєтесь? Не вигорить, не пустимо! Ви нам тут потрібні! Чого до рейху, чого там не бачили? Тут Київ, тут Дніпро, тут Рівне, тут Дермань, а він… до рейху! В раби закортіло, остом, на смалець!..
Його правиця непомітно простяглась до столу, і згорнена в кулак долоня з притиском лягла на скатерть.
— Не люблю, як втручаються в мої справи… — сказав він понурим тоном.
— Ніхто вас не буде питати, — додала Ясна.
— Побачимо!
— Це мені подобається! Я тут за вами затужила, — раптом змінила вона тему.
— За мною? Чому?
— Мабуть, є причина.
— Не змушуйте мене на наївність.
— Знаю, знаю…
— У вас тут все золото Навої…
— Не все золото, що блищить, — швидко перебила його Ясна. — Нерозумний. Невже ви не можете допустити, що в житті існують моменти, що їх ніяким золотом не оціниш? Ви такого не переживали? Не вичували, що з вами сонце, весь світ, сила, що ви виняток, що ви центр, що біля вас і у вас пекуче щастя, якого не вискажеш ніякою піснею? Га? Га? Чи ви вже забули нашу розмову у Рівному?
— Чому так раптом зникли? — запитав швидко Яків.
— Прийшлось! А ви, бачу, за цей час дуже змінилися! Що сталося?
— Обман зору.
— Ой, не обман, у мене око гостре. Чи не вкусила вас яка муха?
— Можливо. У вас тут також досить весело.
— Чи не хотіли б переїхати сюди?
— Що маю тут робити?
— Щось знайдемо.
— Не думаю, щоб тут було затишніше, ніж там.
— А що сталося?
— Засадничого нічого. Почали показувати барву, і це все.
— О! О! У мене склалося враження, що… ваше населення, в разі чого… могло б…
— Чи дозволите запросити вас на танець? — змінив він нагло мову, зачувши музику в сусідній кімнаті.
Інші також, не дочекавшись кінця вечері, вставали, сусідня найбільша кімната наповнювалась танцюючими парами, ставало тісно. І коли Яків відчув біля себе ту жінку, у ньому знов прокинулось те саме дивне почуття виняткової близькості, ніжності, рідності, що його вже хвилювало там, у Рівному, як розмовляв з нею. Зовсім відрухово він пригорнув її на одну мить і разом відчув такий же її відрух. Хвилину обоє мовчали, були, здається, розгублені. Ясна отямилась перша.
— Танцюйте, — проговорила вона, — про що думаєте?
— Власне, ні про що, — відповів він збентежено.
— Ви чимось невдоволені?
— Не можу сказати — ні.
— Чим саме?
— Уявіть — не знаю.
— Навіть приблизно?
— У мене враження, ніби я сплю, і все це лише сниться…
— Правда? Така нереальність! Але не думайте, що це Київ, думайте, що це Марсель, Сан-Франціско…
— Я там не був.
— Але є то осяжніші поняття? Ні?
— Здається, так! Я часто думав: це не місто, принаймні для мене не місто, а лише поняття, звук. Інколи це було фантазією, коли здавалось — ріка Дніпро тече у примарному царстві, в історії, в просторі буття, десь там під нами чи над нами у неосяжних глибинах і висотах…
— Чи не хотіли б ви сісти отам? — перервала Ясна і вказала на порожній фотель, що стояв у малій кімнаті за дверима під картиною музейного типу, Куїнджі чи щось подібне…
— Охоче!
Лишили танець і розмістились у фотелях.
— Продовжуйте вашу думку, — сказала Ясна. — Хочете, завтра покажу вам Київ?
— Ви його знаєте?
— Знаю.
— З плану, з вікна авто?
— О, ні! Уявіть, ні… Я ж не німка…
— А хто?
— Довга, марудна історія… Людина… Жінка.
— Є між тим якась різниця?
— Тобто?
— Між людиною й жінкою?
— Кожна стать має свої прерогативи.
— А що тут робите?
— Фатальне питання!
— Щось дуже фатальне?
— Щось таке, як і цей ваш сон.
— Що, вам також не віриться?
— Лише коли поверну ґудзик радіоапарата. Війна. Все це війна. І в цей час, коли ми тут танцюємо, на землі сім мільйонів озброєних людей…
— Думаю, більше.
— Неважна цифра. Мільйони й мільйони. І ні ви, ні я — не є сон. На жаль, ні. Нам судилося родитись в такий шалений час, що… часто не віриш.
— Я ніколи не робив собі ілюзій…
— Але все-таки не віриш до кінця… І не такого сподівалися…
— Десь від тридцять третього року… Якраз такого.
— Чому?.
— Це довга тема.
— Але цікава.
— Не для цього місця.
— Скажете іншим разом?
— Можливо. Хоч тепер філософія не держиться логіки.
— Буря.
— Так.
— То скажіть от що: чому ви хочете кидати вашу землю?
— Щоб бачити її здалека.
— Це не той час.
— Справа погляду.
— Ваш погляд?
— Можливо… Не знаю… Можливо, помиляюсь, але… однак…
— Однак?
— Мабуть, як ви сказали… фатальний.
— Але ж це війна! І ви вояк! І патріот. Ви ось у Києві, і все це ваше.
— Що ваше?
— Все!
— Ви смієтесь… Це дуже поважна справа… Може, ви над цим не задумувались…
