Чого не гоїть огонь - Улас Олексійович Самчук
— Чого тут чекати? — казала вона. — Не будуть німці — будуть большевики. З німцями буде життя «нур фюр», з большевиками ні для кого. Скажи: чи людина приходить на світ два рази? Чи вона живе вічність? Уяви собі, — казала Шприндзя, — десятки років повільного усування вашої раси з цієї землі або знов, уяви, трудодні, сірість, страх… І вічна нужда, без ніякої надії на покращання. Ще дехто з ваших людей, я це знаю, вірить в якусь свою вимріяну, міфічну Україну… Але я тобі скажу: не тільки ніякої України — не буде ніякої навіть Польщі. Будуть большевики. Скрізь будуть большевики. Я тобі це кажу… А це не життя і не смерть. І я тобі ще скажу: ліпше вже оці гетто і ями, ніж те довге, хронічне конання… Але ти ще побачиш… Ти ще побачиш… Одного разу…
— Ну, добре, — перебив Яків. — Але скажи мені, чому, коли прийшли вони, ви всі, включно з тобою, так бурхливо їх вітали?
— Це, Якове, те саме, чому ви так бурхливо вітали цих. Фікція! Люди, яким випала з рук керівниця, хапаються за бритву. Але сили, що борються на наших очах, нам засадничо ворожі… І вам, і нам! І їх нічим не вкоськаєш. Вони змагаються за планету!
Яків слухав Шприндзю з приємністю, увага його дедалі зростала. Вона стояла навпроти за столом, над мапою, з глобусом в руках, а очі її горіли так, ніби й вона сама була одним із конкурентів у боротьбі за ту планету. Вона виразно вичувала силу логіки своїх аргументів, а він дивувався, звідки саме та її сила береться.
Якову хотілось обняти її і цілувати. Така вона, ця молода істота, була чудова у своїй свідомості, в своїм людськім і Божім образі одночасно.
VIII
Другого ранку, вже о сьомій, сливе затемна, під легкий, але колючий східний вітер із сухими сніжинками, Яків, у товаристві Вайза і його співробітниці Наді Яковлевої, сидів у автомашині, що брала курс на Київ.
Шоферував сам Вайз, дорога Рівне — Київ вгиналася від тягаря машин, що котилися сюди й туди день і ніч без перерви. Їх французька простора, легка і вигідна «сітроєнка» нагадувала балерину на сцені якогось гігантського театру. Вона легко брала кілометри, містечка, села, хутори, мов шпиці в колесі, мигали телеграфні стовпи, мов стрічка на вітрі, маяла перед нею дорога.
Корець, Новоград-Волинський, опівдні Житомир. Ріка Тетерів. Яків переживає. Це для нього подія. Місто-історія, місто-міф, місто-туга, місто, що до нього нема доріг, — і враз воно стає реальною, конкретною, досяжною дійсністю. Ще година, ще кілька горбів, і це вже не буде Кий, Щек і Хорив із своєю сестрою Либіддю, а — брук і цегла.
Присмерком, промчавшись долиною, пересікши ще одну річку, минувши зліва непомітне містечко, автомашина вривається у високий сосновий, із стрілчастими, довгими деревами ліс, що зветься Святошин, а там і сам Київ.
Машина пролетіла довгим, широким, безлюдним бульваром, заваленою руїнами долиною, завернула на узгірок вправо і нарешті, по восьми годинах бігу, зупинилась.
Нога Якова ступила вперше на цю землю о четвертій годині тридцять п'ять хвилин вечора, вже цілком затемнена, без неба, без світла. Падав сніг. Вайз і Надія не бачили Якова ще таким. Він був безмовний і, здавалось, молився.
— Майоре! Приїхали! — викрикнула Надія. Він схаменувся, машина стояла перед великим, сірим п'ятиповерховим будинком. Широкими мармуровими сходами піднялися на другий поверх, увійшли у високі двері пишного, як видалось Якову, мешкання — і радісне, бурхливе вітання.
— О, пан майор! Чув, чув! Дуже раді! Будьте як дома! — зустрів Якова молодий, високий «зондерфюрер», що назвав себе Кюцнером, і запровадив його до просторої кімнати з фотелями й столиками з куривом. — Сідайте! Куріть! Що п'єте?
— А ви тут буйно влаштувалися, — сказав Вайз, випиваючи з холоду чарку горілки.
— Лігво Суслова! Ен-Ка-Ве-Де!
— О!
— Глянь лиш сюди! — і Кюцнер відкрив одну з шаф.
— А! Музей!
— Його власна шуба! А це ось портрет! А це фото жінки, а це син… А тут ордени! А тут течка з особистими документами. А ось! Бачиш? Знаряддя, що ним стріляли в потилицю, ха-ха-ха!
— Браво! Хвалю! Шкода, що нема самого Суслова!
— Чорт з Сусловим! Досить, що маємо його лігво! Липки. Дільниця багачів і чекістів.
— Є тут і фон Лянге?
— Розуміється! Другі двері від входу!
— Вона також?
— Є!
— Був у тебе Франц?
— І Франц, і Баєр, і Кубелко.
— То ти вже знаєш?
— Абсолютно!
Яків мовчав, курив, попивав під цигарку горілку, перекидався окремими словами із зніяковілою Надею, що настовбурчено сиділа у глибокому фотелі, розглядав кімнату з її сірими стінами, з «фюрером», що висів у позолоченій рамі, з якої недавно витягли Сталіна, іноді слухав уривки мови Вайза, що її не зовсім розумів, а взагалі почував себе не в своїй тарілці, аж до часу, коли високі двері рвучко, ніби їх рвонула буря, відчинилися і в їх обрамленні появилась огорнена в біле манто, мов цариця, Віра Ясна у товаристві незмінного Лянге і двох офіцерів ес-ес.
Вайз і всі інші зірвалися з своїх місць. Яків швидко наслідував їх приклад. Злива усмішок, цілування ручки, оклики. Ясна свіжа, бадьора, сяюча. Вайз вирівнявся на весь свій гігантський зріст і відрапортував:
— Шановна, ясна пані! Ось тут він! — і вказав на Якова. — Передаю! Прошу розписатись!
— А! Майор! Рада вас бачити! Як вам Київ? — загомоніла Ясна.
— До ваших послуг, пані! — відповів Яків. — Києва ще не бачив.
— То ще побачите, — відповіла Якову і одразу звернулась до офіцерів: — Так де ж ваш славний «айнтопф»?
— Там! — вказав Кюцнер на широкі розсувні двері, що саме розсувалися, відкриваючи простір із столом, що виблискував білістю, порцеляною, кришталем.
— Комплімент! — викрикнула Ясна, і її очі сяяли. З'явились нові постаті — офіцери і їх дами. Той
