Острів Смерті - Такехіко Фукунага

— Якщо вже прокинулися, то, може, встанете?

Вставати? А дзуськи! Я ще не прокинувся, але Токіко не розуміє, вона завжди так мене зондує: може, я встану й поснідаю з нею? Та хіба я годен так рано встати? Хай Токіко знає, що я підведуся лише тоді, коли вона піде; хай це набере сили закону.

Токіко гугнявить собі якусь пісеньку й ходить то до кухні, то з кухні. Її гугніння то наростає, то спадає, то віддаляється, то наближається. Невже я відчув, ніби щось від мене відійшло, коли Токіко швидко зірвалася з постелі біля мене, коли в мене напівсонного забрали щось приємне й тепле, а замість того впустили під ковдру холодне повітря? Може, так, а може, й ні. Зрештою, мені однаково. І я починаю згадувати:

— Яке сьогодні число?

— О, ви мене здивували! Вже прокинулися?

— Щойно. Ти мене розбудила своїм гугнінням.

— Пробачте. Я не хотіла, просто воно завжди в мене на язиці.

Токіко підходить до постелі. Крізь щілинки очей я бачу, як її обличчя наближається до мого. Вона кидається всім тілом на мене й обхоплює обома руками мою голову. На її губах ще залишився запах зубної пасти. Вона добра, але й дурненька жіночка: інші час від часу вискалювали свої зуби, завдавали удару в найболючіше місце і цим мене приголомшували, а от Токіко на таке не здатна, вона на диво наївна, але навіть ця наївність…

— Ну досить! Яке сьогодні число?

— А хіба вам не однаково? Субота. Погано тільки, що в нас сьогодні не короткий робочий день. То ви встаєте?

— Я тебе питаю, яке сьогодні число.

— Зачекайте хвилинку, гляну в ранкову газету.

Токіко неохоче відпустила мене і, здається, підвелася. Звичайно, я цього не бачив, ще не прокинувся остаточно, а мав намір дати хропака, як тільки вона піде на роботу, та от…

— Сьогодні двадцять третє січня. Субота. Завтра нікуди не підемо? Я не відповідаю. Невже сьогодні субота? Значить, приспіла нагода?

— То завтра кудись підемо? Згода?

Токіко начебто знову підійшла й сіла коло мене. Характер жінки я пізнаю по тому, як вона сидить. Токіко спокійна, лагідна і з першого погляду наче граціозна, але сидить, як повія; така трохи недбала поза дівчині з порядної сім'ї дала б чарівності, але ж я знаю — Токіко не з такого десятка.

— От хитрюга! Очі розплющили, а вдаєте, що спите!

— Дай ще трошки подрімати. Мене сон змагає.

— Може б, ви хоч раз зі мною поснідали?

— Ні, я так не звик. Гляди, не запізнися на роботу!

Мабуть, Токіко невдоволено скривилася, та я заплющую очі й натягую на себе ковдру. Сьогодні субота? Значить, приспіла нагода; досить, маю всього по саму зав'язку. Сьогодні двадцять третє, а зарплата в Токіко — двадцять п'ятого; але, мабуть, так буде краще, я не люблю доводити справу до скандалу, завжди залишаю своїм подругам надію, нехай вона їм хоч уві сні привидиться, нехай з жалем згадують найдорожче, коли його втратять, коли навіть не пам'ятатимуть, чим дорожили, і нехай зостаються наодинці з прекрасними спогадами. Та, власне, що жінкам найдорожче? І чи є воно в них? Може, є, а може, й нема; в одних є, в інших нема. Що ж до чоловіків, то в них, навіть у мене й таких, як я, воно таки є, тільки, приміром, я не збагну, що воно таке, а тому снів не бачу й не зостаюся наодинці з прекрасними спогадами; однак залишати по собі приємну згадку в чужій душі — більшої радості для мене немає: цікаво, як у театрі, цікаво, коли ніхто не здогадується, що я водно час і постановник, і виконавець головної ролі; глядачів нема, ну й не треба, обійдуся; я майстерно виконую роль у власній п'єсі, а мої партнерки зовсім не знають сценарію, навіть не підозрюють, коли підніметься й коли опуститься завіса, та й, зрештою, я вимагаю від них небагато: нехай тільки грають свою роль. Їм здається, що театральна вистава триває, а головний герой, тобто я, тільки на годинку за йшов за лаштунки, щоб перепочити, але знову з'явиться сцені; їм завжди так здається; здається, що я зник лише на короткий час — на один день, тиждень чи місяць, та невдовзі вони, може, помічають, що той чоловік, тобто я, насправді не такий благородний, як їм здавалося; ні, я не пригадую, щоб я хоч раз називав себе благородним; я тільки справно грав свою роль — то честолюбного невдахи, то слинявої інтелігента, то ласого до жінок баламута, то полохливого альфонса, то ледачого нахлібника, та вони, певно, не помічали, що за кожним моїм жестом, за кожним словом ховалося ще одне моє „я” ; вони, мабуть, не підозрювали, що саме воно іноді нашорошувало вуха, ніби прислухаючись до ходи, яка віддалялася; річ не в тому, розумні вони чи дурні, просто жінки сліпі, не помічають у чоловіків найголовнішого, а ті платять їм тією ж монетою, словом, чоловіки й жінки чудово доповнюють одне одного — взявшись за руки, ідуть, щоб упасти з кручі в річку; ось чому я відпускаю руку одної жінки й хапаюсь за руку іншої; жінки мене ніколи не вели, це я їх завжди вів, вони ніколи не знали, куди я йду, та й не прагнули взнати; словом, людина створена таким чином, що невідомо звідки й куди йде. З дна моїх спогадів, наче крізь туман, пробивається один: мати тягне мене за руку польовою дорогою. За кожним повівом вітру здіймалася хмара куряви, іноді повз нас проїжджали велосипеди й вози; поля обабіч дороги, засіяні китайським астрагалом, скидалися на клітини шахівниці: я втомився й раз по раз присідав навпочіпки, а тим часом ясно-рожевий цвіт астрагала розплився в суцільну пляму, втратили свої обриси і квітки кульбаби узбіччі — я плакав, а мати пригортала мене до себе, її напружений, уривчастий голос викликав у мене страх, чогось боялась і мати, бо разу раз казала: ходімо звідси якомога швидше! Власне, куди ми йшли? Не знаю. Плакала тоді й мати: я пригадую, як мені на шию скапувало щось холодне і стікало по щоці; бувало також, що я занурював голову в материні груди і в теплій темряві нюхав їхній запах. Мати весь час тремтіла, і разом з тим тремтінням мені, малому, безневинному, передавалося переконання, що треба кудись тікати, тікати якомога швидше. Той самий страх гнав мене й матір в одному напрямку і робив нас нерозлучними: не розмикаючи