Великі сподівання - Чарльз Діккенс

здогадався, що він ніколи не бачив міс Гевішем, бо ж вона була зовсім не така, як я сказав.

- Чудово! - прорік містер Памблечук самовдоволено (мовляв: «Ось як з ним треба! Пішло вже на наше, добродійко, чи не так?»).

- Авжеж, дядечку,- погодилась місіс Джо.- Оце якби ви частіше з ним розмовляли: ви так умієте давати йому раду.

- Ну, хлопче? То що ж вона робила, коли ти сьогодні прийшов? - запитав містер Памблечук.

- Сиділа в чорній оксамитовій кареті,- відповів я. Містер Памблечук і місіс Джо вражено втупились одне

в одного - бо й було чого - і повторили обоє:

- В чорній оксамитовій кареті?

- Атож,- підтвердив я.- А міс Естелла - це начебто її небога - у віконечко карети подавала їй на золотій тарілці торт з вином. І ми всі їли торт із золотих тарілок і запивали вином. Я їв свій торт, сидячи на зап'ятках карети, бо вона мені так звеліла.

- І ще хтось там був? - спитав містер Памблечук.

- Четверо собак,- відповів я.

- Великих чи малих? [74]

- Величезних,- відповів я.- І вони перегризлися, коли їли телячі котлети зі срібного кошика.

Містер Памблечук і місіс Джо знову втупились одне в одного, вражені ще дужче. Я вже сам себе не тямив, як знеможений свідок під тортурами, і чого хоч міг їм наговорити.

- А де ж стояла ця карета, ради всього святого? - поцікавилась моя сестра.

- У кімнаті міс Гевішем.- Вони знову втупились одне в одного.- Але коней там не було.- Цю спасенну примітку я додав після того, як подумки відмовився від четвірки рисаків у розкішній збруї, що їх зопалу вирішив був запрягти в карету.

- Чи ж може таке бути, дядечку? - спитала місіс Джо.- Що це він плете?

- Зараз я вам поясню, добродійко,- сказав містер Памблечук.- Це, я гадаю, портшез. Вона, знаєте, жінка чуднувата, дуже чуднувата, вона така, що й не дивно, якби надумала цілі дні висиджувати в портшезі.

- А ви коли-небудь бачили, як вона в ньому сидить? - спитала місіс Джо.

- Та де ж би, коли я взагалі її ніколи не бачив! - мусив нарешті визнати містер Памблечук.- Ні разу навіть оком на неї не глянув!

- Боже милостивий, дядечку! Але ж ви розмовляли з нею?

- Та хіба ви не знаєте,- невдоволено озвався містер Памблечук,- що коли я там буваю, то стою за дверима, а двері ледве прочинені, і вона зсередини говорить до мене. І не кажіть, що ви цього не знаєте, добродійко. Ось хлопець - інша річ, він ходив туди гратися. То як же ти грався, хлопче?

- Ми гралися в прапорці,- відповів я (мені й самому тепер дивно, як згадаю, що я тоді спромігся так багато понавигадувати).

- В прапорці? - луною повторила сестра.

- Атож,- підтвердив я.- Естелла махала блакитним прапорцем, я червоним, а міс Гевішем з віконечка карети - прапорцем, що весь був у золотих зірочках. А тоді ще ми всі вимахували шаблюками й кричали «ура».

- Шаблюками! - повторила моя сестра.- Де ви взяли ці шаблюки?

- З шафи дістали,- сказав я.- Там ще я бачив пістолети… і варення… і ліки. І в кімнаті не було денного світла, тільки свічки горіли. [75]

- Це правда, добродійко,- підтвердив містер Памблечук, повагом кивнувши головою,- Так воно і є, це я й сам бачив.

Після цього вони обоє витріщились на мене, а я з якомога невимушенішим виглядом витріщився на них, розправляючи рукою праву штанину.

Якби вони стали далі мене розпитувати, я, безперечно, забрехався б, бо вже мав намір заявити їм, що на подвір'ї у міс Гевішем бачив повітряну кулю, і тільки тому стримався, що водночас придумав живого ведмедя у неї в броварні й не знав, чому з них віддати перевагу. Але містера Памблечука і місіс Джо настільки захопило обговорення тих дивовиж, якими я їх уже обдарував, що вони мене більше на чіпали. Вони ще й тоді говорили про це, коли прийшов Джо з кузні випити кухлик чаю. Отож моя сестра - не стільки, щоб удовольнити його цікавість, скільки щоб собі розважити душу - і доповіла йому про всі ті пригоди, учасником яких я нібито був.

І ось, коли я побачив, як вражений подивом Джо безпорадно обвів голубими очима кухню, мене охопило каяття - але тільки через нього, а не тих двох. Лише перед Джо, перед самим Джо я відчував себе малолітнім страховищем у той час, як вони сиділи й обмірковували, які вигоди можуть спасти на мене від знайомства і сприяння міс Гевішем. Всі були згодні, що міс Гевішем «щось зробить» для мене; думки розходилися тільки щодо форми, в якій це виявиться. Моя сестра наполягала на чомусь матеріальному. Містер Памблечук схилявся до чималенької пожертви на моє навчання якому-небудь пристойному ремеслу - приміром, торгівлі зерном та насінням. Джо вони обоє одностайно затюкали, коли він висунув оригінальну ідею, що мені подарують щонайбільше одну з тих собак, які гризлися за телячі котлети.

- Коли твоя дурна голова нічого кращого не здатна придумати,- заявила моя сестра,- і коли в тебе є якась робота, то краще йди собі й працюй.

Він і пішов.

Коли містер Памблечук розпрощався і моя сестра почала мити посуд, я шаснув у кузню до Джо, дочекався кінця роботи, а тоді озвався:

- Я хотів би щось тобі сказати, Джо, поки ще вогонь не згас.

- Сказати щось, Шпе? - промовив Джо, підсовуючи ближче до горна низеньку лавочку, якою він послуговувався, [76] коли підковував коней.- Ну, то кажи. Я слухаю, Шпе.

- Джо,- почав я, схопившись закасаного рукава сорочки Джо й ставши перебирати його двома пальцями,- -ти пам'ятаєш усе те про міс Гевішем?

- Чи пам'ятаю! - відповів Джо. - Ще й як! Це ж так чудово!

- Мені соромно й казати, Джо, але все це неправда.

- Що ти, Піпе! - скрикнув Джо, відхиляючись назад у крайньому подиві.- Отже, ти…

- Так, ти вгадав, Джо. Це брехня.

- Але ж не все, певно?! Невже ти хочеш сказати, Піпе, що не було ніякої чорної оксамитової каре…- Він не договорив, побачивши, що я заперечливо хитаю головою.- Але бодай собаки були, Піпе? Послухай, Піпе,- він так аж наче хотів переконати мене.- Ну, нехай не було телячих котлет, але бодай собаки були?

- Ні, не було, Джо.

- Ну, хоч один собака? Хоча б щеня? Га?

- Ні, Джо, жодного собаки там