Великі сподівання - Чарльз Діккенс

пиво і де ще й опорядження вціліло: коли я заглянув туди і зупинився при вході, вражений його понурістю, то побачив, як вона пройшла поміж погаслих печей, піднялась легкими залізними сходами й опинилася на галереї високо над моєю головою, немов хотіла знятись до самого неба.

От саме в цьому місці і в цю хвилину моя уява утнула зі мною химерний жарт. Уже тоді він здався мені химерним, і ще химернішим - коли я згадував про нього через багато років. Кинувши погляд - ледь притуманений, оскільки перед тим я дивився на морозяне небо,- на товстелезну бантину в кутку праворуч, я раптом побачив там підвішену людину. Постать у білій пожовклій сукні, з однією туфлею на нозі - мені навіть видно було на сукні вибляклі оборки, наче зроблені з сіруватого паперу, і обличчя у неї було міс Гевішем - воно ще й ворухнулося, наче вона хотіла покликати мене. Нажаханий цією постаттю і тим, що вона - я був певен - постала просто у мене на очах, я спершу кинувся бігти від неї, а тоді до неї. Але ще дужче я вжахнувся, коли ніякої постаті там не виявилося.

Т тільки знов глянувши на морозяне світло привітного [71] неба, побачивши людей, що проходили за огорожею подвір'я, і підкріпившись рештками хліба з м'ясом та пивом, я більш-менш заспокоївся. Хоча, можливо, я б і не прийшов так скоро до пам'яті, якби не з'явилась Естелла з ключами в руках, щоб випустити мене на вулицю. Я подумав, що, побачивши, який я перестраханий, вона й справді матиме підстави дивитися на мене згори вниз, і виріши-в: ні, візьму себе в руки.

Кинувши на мене тріумфальний погляд, наче втішена тим, які в мене пошерхлі руки й простацькі черевики, Естелла відімкнула хвіртку. Коли я проходив повз неї, не підводячи очей, вона глузливо торкнулась мене рукою.

- Чому ти не плачеш?

- Бо не хочу плакати.

- Ні, хочеш,- сказала вона.- У тебе очі повні сліз, ти й зараз насилу стримуєшся від плачу.

Вона зневажливо засміялась, підштовхнула мене за хвіртку й замкнула її. Я пішов прямо до глістера Памбле-чука і дуже зрадів, що не застав його вдома. Переказавши йому через прикажчика, коли мені знову треба бути у міс Гевішем, я вирушив пішки додому і всі чотири милі до кузні пройшов, заглиблений у роздуми про те, що я побачив, і що мені судилось бути простим хлопчиськом-селюком, і що у мене руки пошерхлі й черевики простацькі, і що я маю препогану звичку даму в картах називати кралею, і що я куди більший неук, ніж мені здавалося ще вчора, і що все моє життя безпросвітне.

Розділ 9

Коли я прийшов додому, моя сестра, якій дуже кортіло все дізнатись про міс Гевішем, закидала мене безліччю запитань. І невдовзі на мене посипались дошкульні удари по голові й по спині, а чолом мене стали ганебно товкти у кухонну стіну, оскільки мої відповіді не повністю задовольняли сестру.

Якщо побоювання бути незрозумілим і справді такою значною мірою притаманне дітям, як це було зі мною в дитинстві,- а так, очевидно, і є, бо не думаю, щоб я становив якийсь виняток,- то саме в цьому криється причина дитячої замкненості. Я був певний, що коли змалюю міс Гевішем такою, як я її побачив, мене не зрозуміють. Мало того: я був певний, що й саму міс Гевішем тоді не [72] зрозуміють. І хоча вона була суцільною загадкою для мене, я чомусь вважав, що вчинив би нечесно й зрадниць-ки, якби виставив її, а тим паче Еетеллу, такими, як вони є, перед очі місіс Джо. Через це я й говорив якомога менше, і за це ж мене й товкли чолом у стіну.

А найгірше, що перед вечерею прикотив у своєму візку цей причепа Памблечук, якого підстібала ненаситна жадоба дізнатись про все, що я побачив та почув. Уже самого вигляду цього мого мучителя з риб'ячими очима й роззявленим ротом, з цим запитливо настовбурченим рудуватим волоссям, з жилетом, що аж роздимався від арифметичних прикладів, виявилось достатньо, щоб я й зовсім уперся мовчати.

- Ну, хлопче? - почав дядько Памблечук, зручно вмостившись, як почесний гість, біля коминка.- То як же тобі повелося в місті?

Я відповів: «Непогано, сер»,- за що сестра погрозила мені кулаком.

- Непогано? - перепитав містер Памблечук.- Непогано - це не відповідь. Розкажи нам, хлопче, що ти розумієш під цим словом.

Вапно на чолі, мабуть, сприяє тому, що людина робиться особливо затятою. В усякому разі, мій мозок, скріплений вапном із стіни, затверд у затятості, мов кремінь. Я поміркував з хвилину й відповів, так наче придумав щось нове:

- Я й розумію - «непогано».

Моя сестра з вигуком обурення уже ладна була налетіти на мене - я не мав і надії, що хтось за мене заступиться, бо Джо як на те працював у кузні,- але її стримав містер Памблечук:

- Ні, не треба втрачати самовладання. Облиште хлопця мені, добродійко, облиште його мені.

Після цього містер Памблечук обернув мене обличчям до себе, немов збирався підстригати мені волосся, і сказав:

- По-перше (щоб довести до ладу наші думки), скажи-НчО, сорок три пенси - скільком це дорівнює?

Я зважив, чим мені пахне відповідь «Чотириста фунтів», і вирішив, що це вже буде небезпечно, тоді прикинув, наскільки міг точно, й відповів з похибкою десь так на вісім пенсів. Після цього містер Памблечук примусив мене повторити всю таблицю грошового рахунку, починаючи від «дванадцять пенсів дорівнює одному шилінгові» і кінчаючи на «сорок пенсів дорівнює трьом шилінгам [73] чотирьом пенсам», і, оскільки гадав, що вже приборкав мою впертість,- тріумфально запитав на завершення:

- Ну, то скільки ж буде сорок три пенси? На що я, подумавши довгенько, відповів:

- Не знаю.

Я був настільки збитий з пантелику, що, може, і справді не знав.

Містер Памблечук покрутив головою, наче мав намір нею, як штопором, викрутити з мене відповідь, і запитав:

- Скажімо, чи дорівнюють сорок три пенси семи шилінгам, шести пенсам і трьом фартінгам?

- Дорівнюють! - заявив я.

І хоч сестра ту ж мить огріла мене по вуху, все одно я був радий, що зіпсував йому жарт і ошелешив своєю відповіддю.

- А яка з себе міс Гевішем, хлопче? - почав наново містер Памблечук, коли трохи врівноважився. Він сидів, схрестивши руки на грудях і наготувавши до чергового вжитку свій штопор.

- Дуже висока й темноволоса,- відповів я.

- Це правда,