Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

— Гарний у тебе голос. Просто хоч на сцену, — зауважив чистильник чобіт. — Подивись но сюди — одинадцять пар чобіт і один черевик; це того, з шостого номера, на милиці. Чоботи треба подати всі на пів восьмої, а черевик — на дев’яту. Хто такий двадцять другий номер, щоб через нього чекали всі інші? Ні, ні! „Додержуйте черги, — як говорив Джек Кеч[12], коли йому випадало вішати по кілька чоловік разом. — Шкодую, що примушую вас дожидатися, сер, але прийде й ваша черга".

Кажучи так, чоловік у білому капелюсі працював над чобітьми із дедалі більшою енергією.

Голосно задеренчав ще один дзвоник, і на галереї з протилежного боку з’явилась схвильована стара — власниця „Білого Оленя".

— Сем! — скрикнула господиня готелю. — Та де ж цей ледащо? Де цей роззява? А, он де ви! Чому ви не відповідаєте?

— Не хотів заважати вам, доки ви не скінчите, — непочтиво відповів Сем.

— Ось почистіть мені негайно черевики з сімнадцятого І однесіть зараз же в окремий кабінет, номер п'ять, на першому поверсі.

Господиня кинула в двір пару жіночих черевиків і похапливо зникла.

— П’ятий номер, — сказав Сем, підбираючи черевики й відзначаючи номер крейдою на підошвах. — Жіночі черевики і окремий кабінет. Певно, не на возі приїхала.

— Вона приїхала сьогодні ранком, — пояснила покоївка, що все ще не відходила від поручнів, — приїхала в кареті, з джентльменом, що зараз оце вимагав свої чоботи. Давай вже краще мерщій. Ось що.

— Чому ти не сказала мені цього раніше? — обурився Сем, витягаючи вказані чоботи з купи взуття, яка лежала перед ним. — Я думав, це один з тих, що дають по три пенси на чай. А тут тобі окремий кабінет, та ще й леді на додаток. Якщо він справжній джентльмен, то тут заробиш і шилінг за день, не рахуючи різних доручень.

Підбадьорений цими міркуваннями, Сем заходився чистити з таким завзяттям, що через кілька хвилин і чоботи і черевики були коло дверей п’ятого номера.

— Увійдіть! — озвався чоловічий голос, коли Сем постукав у двері.

Ступивши в кімнату, Сем віддав свій найкращий поклін і опинився перед леді з джентльменом, що сиділи за сніданком. Поставивши чоботи коло ніг джентльмена, а черевики — коло ніг леді, Сем ще раз уклонився і позадкував до дверей.

— Коридорний! — покликав джентльмен.

— Сер! — відповів Сем, прочиняючи двері й тримаючись за ручку.

— Знаєте ви, де у вас той… як його… Докторська Колегія?

— Так, сер.

— А де?

— Коло собору святого Павла, сер. Низенькі ворота ліворуч. З одного боку — книгарня, а з другого — готель, а посередині два швейцари в’язнуть з своїми дозволами, наче комісіонери які.

— В’язнуть з дозволами?

— Дозволи на одруження, — пояснив Сем. — Два молодці в білих хвартухах. Хапаються за свої капелюхи, ледве вступиш: „Дозвіл, сер, дозвіл?“ Чудні хлопці… та й пани їхні — теж, сер. Старі шахраї; тут не помилишся.

— Що ж вони роблять? — спитав джентльмен.

— Роблять. Вони обдурюють, сер. Та це ще не найгірше, ні! Вони втокмачують старим у голови таке, що їм ніколи й на думку не спало б. Мій батько, сер, був кучер. Він був удівець і гладкий незвичайно. Його пані померла й заповіла йому чотириста фунтів. Ну, ясна річ, пішов він до Колегії — побачити фахівця — спитати, куди примістити гроші. Причепурився: ботфорти, в петельці квіти, модний капелюх, зелений шарф. Зовсім джентльмен. Проходить під ворітьми, наближається до нього той комісіонер, скидає капелюх: — Дозвіл, сер, дозвіл? — Що то за дозвіл? — питається батько. — Дозвіл на одруження. — Туди к бісу, — каже батько, — та я й не думав про нього. — А я гадав, вам потрібний дозвіл. — Батько поміркував трохи й каже — Ні, я надто старий і до того ж занадто гладкий. — Нічого подібного, сер, — заперечує той. — Ви думаєте? — питає батько. — Певний, — відповідає той, — минулого понеділка ми одружили джентльмена, вдвоє огряднішого за вас. — Та невже? — здивувався батько. — Але це так, сер. Ви — просто лялька проти нього. Сюди, сер, сюди! — вже просить зайти. І батько пішов за ним, наче мавпа за катеринкою. Приводять його в якусь контору, десь назадньому дворі. Там серед брудних паперів та бляшаних ящиків сидить якийсь хлопець І удає, ніби дуже зайнятий. — Сідайте, прошу, сер, а я тим часом напишу вам свідоцтво, — каже юрист. — Батько подякував, сів, розплющив очі, роззявив рота і роздивляється написи на ящиках. — Як ваше прізвище, сер? — питає юрист. — Тоні Веллер. — Якої парафії? — „Прекрасна Дикунка", — каже батько, бо війчасто зупинявся там, їздячи, а за парафії не знав нічогісінько. — А як ім’я вашої нареченої? — Батька наче грім ударив — Чорт мене візьми, як я його знаю, — каже. — Невжеж не знаєте? — Не більше за вас, — відповідає батько, — мабуть, можна буде вписати його згодом? — Ні в якому разі.— Ну, то міс Кларк. — Яка Кларк? — Сусана Кларк з готелю „Маркіз Гренбі" в Доркінгу. Вона не відмовиться, коли її попросити. Я, правда, не казав ще їй нічого, але певний, що вона не відмовиться. — Дозвіл дали. Вона не відмовилась і, що ще гірше, живе з ним і досі. А я так і не одержу спадщини в чотириста фунтів.

— Вибачте, сер, — перепросив Сем, закінчивши своє оповідання, — але коли я розповідаю оці неприємності, воно йде в мене, як нова тачка з підмазаним колесом. — І, перечекавши хвилину, чи не буде яких розпоряджень, пішов.

— Пів десятої… саме час… зараз іду… — сказав джентльмен, що його навряд чи треба рекомендувати, як містера Джінгла.

— Час… для чого? — кокетуючи, спитала дівуля-тітка.

— Дозвіл, найкращий з агнелів… повідомити в церкві… назвати вас завтра моєю, — відповів містер Джінгл, стискуючи їй руку.

— Дозвіл! — зашарілась Рахіль.

— Дозвіл, — повторив містер Джінгл.

— Як ви поспішаєте! — сказала Рахіль.

— Поспішаю… все поспішатиме, як одружимось… години, дні, тижні, місяці, роки… поспішати!., вони летітимуть як пароплав… як паровоз… тисяча кінських сил… ніщо не спинить.

— А чи не можемо ми одружитись ще перед завтрашнім ранком? — спитала Рахіль.

— Неможливо… повідомлення в церкві… сьогодні дістанемо дозвіл, завтра — весілля.

— Я так боюся, що брат знайде нас.

— Знайде… нісенітниця… занадто потрусило при падінні… вжив усіх застережних заходів… вийшли з карети… пішли пішки… найняли кеб... спинилися тут… найвідлюдніше місце в світі… в Боро прийде наостанку… чудово задумано… надзвичайно. Ха… ха… ха!.. дуже.

— Тільки не баріться, — ніжно попросила дівуля, коли містер Джінгл насунув на голову капелюх.

— Бути довго без вас? Жорстока чарівнице! — містер Джінгл грайливо підскочив до дівулі — тітки, відтиснув на її губах чистий поцілунок і, пританцьовуючи, вийшов з кімнати.