Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
Ходім, ходім! Понад пляжем, а потім стежкою виноградниками! Ходім!
І пішли…
Отак, як просто дивитись, – дорога. Це нічого…
А отак, як голову задерти, – сонце, кримське сонце! Це вже «чого»… Ой, якби ви знали, як воно пече! І особливо тоді пече, коли ви не знайдете візника і коли вам треба йти пішки дванадцять верст (кримських верст), і ви вже лазили на скелі, шукали Пушкінового платана, ходили до його будинку й повиміряли всі гурзуфські вулички, шукаючи якої-небудь хоч коростявої субтропічної шкапини, щоб у Ялту вас одвезла…
Ой, як воно пече! Голова пухне! Язик висолоплюється…
А ноги?! Ніби вони на заіржавлених «шарнєрах»… Риплять, скриплять і не хотять… Іти не хотять…
Ходім! Ходім! Воно, знаєте, пішки краще. Все видно! То проїдеш швиденько – так багато чого не завважиш, а пішки – там зупинився, там присів – і все видать… Та й не так уже воно далеко! Якихось там дванадцять верстов! Ну, дві години… Подумаєш?! Пішли!
Та пішли ж! Пішли…
* * *
І йдем… І йдем… І йдем…
І все тобі видать… Там зупинивсь, там присів…
Дванадцять верстов?! Дрібниця?!
– Драстуйте!
– Драстуйте!
– Скільки верстов до Ялти?
– Та верстов, може, з п’ятнадцять, може, й більше!
– А до Гурзуфа?
– Та верстов із п’ять.
Отакої. Добра мені арифметика… Як од дванадцяти верстов одкинути п’ять, то виходить п’ятнадцять! Ну-ну!
Ходім дальше.
А воно ж ідеш не нашим якимось там шляхом поміж житами чи там гречками. Тут і сюди виноградники, і туди виноградники. Екзотика кругом. І наперед екзотика, і назад екзотика… І зверху екзотика… Тільки одно й заважає: степові ноги. Якби вам ще штук із четверо гірських, – ну хоч козинячих ніг, та якби ззаду за вами бігло штук із троє хортів та цілкий мисливець, – ви б отих «дванадцять верстов» узяли за півгодини…
А так якось воно дуже повагом виходить… І повагом, і мокро. Беретесь ви зразу потом, потім – милом… Потім обсихаєте… Потім знову мокрієте. І шия ваша витягується, і очі ваші пильно вдивляються під ваші власні ноги (щоб нічого не пропустити), і хекаєте ви, як Рябко, що біжить у Спасівку за дядьком верстов сорок до повітового міста спеціально для того, щоб біля сільськогосподарського кооперативу гавкнути на «кооперативного» Лиска…
– Дівчата! Тільки по правді: скільки до Ялти?
– Та верстов із дванадцять!
– А до Гурзуфа?
– До Гурзуфа – десять.
– Слухайте, товариші, ми не туди йдемо! Хай же йому трясця: це як так далі буде, то ще годин через чотири до тієї Ялти буде верстов із сорок!..
…Ох, ці кримські верстви! Верства наша й верства кримська?! Небо й земля… Ну що, приміром, побігти з Буд на В’язове на досвітки?! Дрібниця?! Півтори верстви. Біжиш і співаєш:
Ой у полі три доріжки різно,
Ходив козак до дівчини пізно!
Пробіг оті півтори верстви, й ще бігти хочеться…
У нас верстви скрізь однакові: і на Полтавщині, і на Київщині, і на Харківщині…
А тут ні. Тут як на гору, так верства така приблизно, як од Харкова до Люботина…
А як із гори, так навпаки – вона, верства та, дуже коротка. Отакісінька. Так зате дуже швидка. І наслідки однакові: верству на гору – весь у милі, й язик теліпається; верству з гори – весь у крові, й язик так само теліпається… «Хоч круть-верть, хоч верть-круть…»
Зветься вся ця музика так:
«Подорож Південним кримським берегом з метою милуватися прекрасною природою, урочистими краєвидами й чарівними обріями…»
Коли хочете, назвіть це все екскурсією… Від того ні вам, ні мені легше не буде.
Ось і Нікітський сад… Знаменитий і славнозвісний ботанічний садок, мабуть, чи не на цілу Європу…
Тут вам такого росте, такого цвіте, такого родить, що якби у вас не смикало від екскурсії ноги і якби ви в силі були роззявляти рота, – ви б роззявили…
І «іва вавілонська», що ото під нею «сєдохом» колись і «плакахом»…
Кактуси різні… Алое в грунті росте… Кленок японський… Самшит знаменитий… Бамбук японський…
Цілий гай з коркового (пробкового) дуба… Просто собі оддери шматочок кори й затикай, що тобі там уже затикати треба…
Тут і очерет іспанський, і папірус, що з його колись єгиптяни папір робили…
Є тут і лавровишневе дерево, і шовкова акація, і кедри гімалайські, і кедри африканські, і кедри ліванські… Мирти, оливкове дерево, японська хурма…
Серед парку красується тисячолітнє терпентинове (кевове) дерево…
Росте тут і знаменита пампаська з Південної Америки трава… От травиця!
Одна травинка така завбільшки, як у доброго хазяїна черезсідельник…
Цю траву бізони їдять… Бізон скидається на наше теля, тільки в сто раз більше…
Росте ця трава величезними кущами. Можна сісти за кущ і заревти по-бізонячому… Матимете цілковиту ілюзію південноамериканських пампасів…
Нікітський сад засновано 1811 року й асигновано на його 10 000 карбованців щороку. За першого директора був знаменитий ботанік X. X. Стевен, а після нього Гартвіс (1824—1854)… Гартвіс акліматизував силу рослин, що тепер уже ростуть на всім Південнім кримськім березі, як-от: гліцинія, павлонія, кедри, аравкарії, пінії й т. ін.
Хороший садок. І порядок у нім добрий. За рослинами ходять, поливають, перекопують. Садка того біля 90 десятин.
З Нікітського саду ви, не питаючи вже, скільки верстов, чимчикуєте на Ялту…
Ідете собі – й квит… Плюнули на ноги, плюнули на поперека, на все плюнули…
Подоріж так подоріж!
І нема чого скиглити!
І от… Слава тобі, автотранспорте! Авто повертається на Ялту…
І сіли… І поїхали…
Ви ніколи не їздили автом по кримській соші?
Рекомендується спробувати…
Тільки обов’язково сідайте на те авто, що ним зав автотранспортної контори разом із шофером та з помічником їздили за Ялту безакцизне вино пити…
Дуже сильне враження!!
Соша йде понад прірвою, і крутиться, і вертиться – голова б у неї крутилась…
Мотор партачить…
Шофер:
– Та я, йолки-палки, ще за десять літ до війни тут машинами літав! Доставлю, як на крилах…
І от він вас доставить…
Мотор: рам-там-там!
Стоп!
– Ех. (Спогади про родительницю.)
Полагодили… Летите…
Випереджаєте компанію, що так само їздила по безакцизне вино… «Становище в компанії не стійке»… Навіть на лінейці…
– Сідай, Петю, підвезу машиною…
– Паняй! Паняй!
Летите далі…
Мотор: рам-там-там!.. Стоп!
– Ех!.. (Спогади про родительницю.)
Випереджає вас компанія…
– Сідай, Мишо, підвезу кобилою!
– …Полагодили… Летите…
Шофер із завом контори «жартують»… Зав хоче керувати, шофер не дає. Машина ходором ходить. А збоку прірва…
Ви вчепились в авто й потихеньку проказуєте:
– Прощай, сину. Твій тато голову розбив об