Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта - Ірвін Ялом

на свій вік, Тельма мала гарну фізичну форму і завжди сама була за кермом автомобіля, коли приїжджала на терапію. Моя зацікавленість зросла, коли вона сказала в почекальні, що Гаррі хоче сьогодні поговорити зі мною. Я зустрічався з ним лише одного разу: на третьому чи четвертому сеансі він приходив разом з Тельмою на п’ятнадцятихвилинну бесіду — в основному для того, щоб зрозуміти, що він за людина і як ставиться до їхнього шлюбу. Ніколи раніше він не просив мене про зустріч. Очевидно, сталося щось виняткове. Я погодився поговорити з ним в останні десять хвилин сеансу з Тельмою і також дав зрозуміти, що було б краще, якби мені сказали заздалегідь, про що він хоче розмовляти.

Тельма мала стомлений вигляд. Вона опустилася в крісло та почала повільно й тихо говорити покірливим голосом:

— Мій тиждень був жахливим, справжнісіньким пеклом! Моя одержимість зникла, майже зникла, гадаю. Раніше я витрачала дев’яносто відсотків часу на думки про Метью, а зараз — менше ніж двадцять відсотків. І навіть ці двадцять відсотків інші.

Але що ж я роблю замість цього? Нічого. Зовсім нічого. Я сплю дванадцять годин на добу. Усе, що я роблю, — це сплю, сиджу і плачу. Я уже виплакала всі очі. Я не можу більше плакати. Гаррі, який практично ніколи мене не критикував, запитав учора ввечері, після того як я майже не доторкнулася до вечері (я насилу могла щось проковтнути цього тижня): «Ти знову почуваєшся нещасною?»

— Як ви поясните те, що з вами відбувається?

— Це схоже, наче я дивилася шоу ілюзіоніста і зараз вийшла з цирку — а тут, надворі, дуже темно.

У мене тілом пробігли мурашки. Я ніколи не чув, щоб Тельма говорила метафорами. Це було так, ніби вона говорила чужими словами.

— Розкажіть трохи більше про свої почуття.

— Я почуваюся старою, справді дуже старою. Уперше я знаю, що мені сімдесят років, сім і нуль — я старіша, ніж дев’яносто дев’ять відсотків людей на планеті. Я почуваюся як зомбі, у мене закінчилося пальне, моє життя — пустка, тупик. Нічого не можна зробити, лише тягнути час.

Вона проказала ці слова швидко, але на останньому реченні стишила голос і вийшло трохи повільніше. Потім вона повернулася до мене і пильно подивилася мені в очі. Це було незвично, адже вона рідко дивилася просто на мене. Можливо, я помилявся, але думаю, що її очі промовляли: «Ну що, ви задоволені зараз?» Але я не прокоментував її погляд.

— Усе це сталося після нашого сеансу з Метью. Що вас так вразило за ту годину?

— Яка дурна я була, що захищала його всі ці вісім років!

Злість трохи підбадьорила Тельму. Вона взяла з колін свою сумку, поклала її на підлогу, а потім почала говорити. У слова вона вклала всю свою енергію.

— І яку нагороду я отримала? Я скажу вам. Удар по зубах! Якби я не зберігала цей секрет від моїх психотерапевтів усі ці роки, можливо, усе було б інакше.

— Я не розумію. Що було ударом по зубах?

— Ви були там. Ви все бачили. Ви бачили його безсердечність і байдужість. Він не сказав мені «привіт» чи «до побачення». Він не відповідав на мої запитання. Хіба це було так важко? Він так і не сказав мені, чому ми розійшлися!

Я намагався їй пояснити, що бачив речі інакше, і зазначив, що, на мій погляд, Метью ставився до неї з теплотою та розповів у найменших подробицях, чому віддалився від неї.

Але Тельма не слухала мене, а торочила своє:

— Він прояснив тільки одну річ — Метью Дженнінгс втомився, і його верне від Тельми Гільтон. А тепер скажіть мені: який найкращий сценарій, щоб довести колишню коханку до самогубства? Раптовий розрив без будь-яких пояснень — ось що він зробив насправді!

Учора, коли мені вдалося трохи помріяти, я уявила, нібито Метью вісім років тому вихвалявся перед одним зі своїх друзів (і побився з ним об заклад), що зможе використати свої знання з психіатрії для того, щоб спокусити мене, а потім цілком знищити мою особистість за двадцять сім днів!

Тельма нахилилася, підняла свою сумку, швидко відкрила її, дістала газету і тицьнула пальцем у статтю про вбивство. Вона зачекала кілька хвилин, поки я читав текст. Ще вдома вона обвела червоним маркером абзац, у якому автор стверджував, що самогубство — це фактично подвійне вбивство.

— Я побачила це в недільному випуску. Чи може це описувати мою ситуацію? Можливо, коли я спробувала вчинити самогубство, я насправді хотіла вбити Метью? Знаєте, мені здається, що це правда. Чиста правда. — Вона приклала руки до серця. — Я ніколи не думала, що це може бути саме так!

Я намагався зберігати спокій. Я дуже переймався через її депресію. Але зараз, безсумнівно, вона була просто у розпачі. А хіба могло бути інакше? Тільки відчай міг спровокувати фантазію, яка міцно тримала її всі вісім років. І якщо ми знищили цю фантазію, тоді я мав бути готовим зустрітися з її відчаєм, який був прихований за одержимістю. Отож, незважаючи на те, що все виглядало вкрай погано, депресія Тельми була дуже хорошим знаком, знаком, що вона повертається, знаком, що ми нарешті наближалися до мети. Усе йшло добре. Ми завершили підготовку і зараз могли почати справжній курс терапії.

Насправді терапія почалася раніше! Разючі зміни настрою Тельми та її несподівана злість на Метью були знаком, що старі захисні споруди більше не працюють. Її стан був украй нестійкий у той момент. Інколи трапляється, що в пацієнта із серйозною одержимістю з’являється злість, але я був не готовий до її появи у Тельми. Урешті, я вважав її гнів, попри його ірраціональність, чудовим знаком покращення її психічного здоров’я.

Я був такий захоплений зміною її стану та складанням плану нашої майбутньої роботи, що пропустив початок наступної репліки Тельми — але дуже чітко почув закінчення речення:

— … і ось чому я маю припинити терапію!

Я був спантеличений і не міг відповісти одразу.

— Тельмо, як ви можете думати про таке? Це найгірший момент для припинення терапії. Саме зараз є можливість для невеликого прогресу.

— Я не хочу більше лікуватися. Я пацієнтка з двадцятирічним стажем, і я втомилася, що до мене всі ставляться як до ненормальної. Метью ставився до мене як до пацієнтки, а не як до друга. Те ж саме з вами. Я хочу бути такою, як усі.

Зараз я вже не пам’ятаю, що казав далі. Лише знаю, що я відкинув ідею припинити терапію та всіма можливими й неможливими засобами намагався змусити її передумати. Я нагадав про її шестимісячну обіцянку, з якої залишалося ще п’ять тижнів.

Але