Щиголь - Донна Тартт

Записавши номер, я відчув себе впевненіше й трохи заспокоївся. З якоїсь причини відчув упевненість у тому, що процес запису телефонного номера магічним чином примусить її ввійти у двері. Та коли минули сорок п’ять хвилин, а потім і година, а вона все ще не прийшла, я вже не міг терпіти і все ж таки зателефонував (ходив туди-сюди і, поки чекав, що хтось мені відповість, не відривав нервового погляду від телевізійного екрану, де рекламували матраци та стереосистеми, швидка безкоштовна доставка, кредит без документів).

Зрештою мені відповіла жінка дуже діловитим голосом, уся — бізнес. Вона записала прізвище моєї матері й сказала, що її немає в «її списку», але якщо вона там з’явиться, то мені неодмінно зателефонують. Лише коли я повісив слухавку, мені спало на думку запитати, про який список вона говорила, й після тривалого періоду тривоги, ходячи по колу через усі чотири кімнати з моторошним передчуттям у серці, висовуючи шухляди, знімаючи з полиць книжки й ставлячи їх назад, увімкнувши комп’ютер матері й дивлячись, чи не знайду я чогось у Ґуґлі (не знайшов нічого), я знову зателефонував, щоб поставити своє питання.

— Її немає в списку загиблих, — сказала мені не та жінка, якій я спочатку телефонував, дивно буденним голосом. — І в списку поранених.

Моє серце ожило.

— Отже, з нею все гаразд?

— Я хочу лише сказати, що ми не маємо ніякої інформації про неї. Ти дав нам свій номер телефону раніше, щоб ми могли тобі подзвонити в разі потреби?

— Так, — сказав я, — мені пообіцяли зателефонувати, якщо виникне потреба.

— Обіцяємо негайну доставку і встановлення, — повідомило телебачення. — Не сумнівайтеся в цьому й просіть, щоб вам дозволили оплату протягом шістьох місяців.

— У такому разі бажаю всього найкращого, — сказала жінка й повісила слухавку.

Тиша в помешканні була неприродною; навіть голосна балаканина з телевізора її не порушувала. Двадцять одну людину було вбито, «ще десятки» поранено. Марно я намагався заспокоїти себе цією цифрою: двадцять одна людина — це ж не так і багато. Це не дуже щільно заповнений публікою кінотеатр або навіть не зовсім заповнений автобус. Це було лише на троє людей менше, аніж моя група на уроках англійської. Але незабаром нові сумніви й новий страх стали збиратися навколо мене, і я ледве стримував себе від того, щоб не вибігти з помешкання, викрикуючи її ім’я.

Та хоч як мені хотілося вибігти на вулицю й пошукати її, я знав, що повинен сидіти вдома. Ми маємо зустрітися в цій квартирі, такою була наша домовленість, незламна угода ще відтоді, як я ходив до початкової школи й прийшов звідти з книжкою «Правила поведінки в надзвичайній ситуації», де мультяшні мурахи в респіраторах заготовляли припаси й готувалися до якоїсь неназваної катастрофи. Я розв’язував кросворди й відповідав на спеціальні запитання («Який одяг найкраще покласти до валізи на випадок катастрофи?» А. Купальник. Б. Гавайську спідничку. В. Алюмінієву фольгу), а разом із матір’ю склав «Сімейний план дій у нещасних випадках». План у нас був простий: ми зустрічаємося вдома. А якщо хтось не зможе потрапити додому, він зателефонує. Але час минав, а телефон не дзвонив, і рахунок смертей у новинах зріс до двадцяти двох людей, а потім і до двадцяти п’ятьох. Я знову зателефонував на міський номер катастроф.

— Слухаю, — сказала жінка спокійним голосом, який мене розлютив. — Я бачу, що ти нам уже телефонував, ми внесли ім’я твоєї матері до списку.

— Але, може, вона в лікарні абощо?

— Можливо. Хоча, боюся, я не можу цього підтвердити. Як тебе звуть, ти сказав? Чи не хочеш ти поговорити з нашим психологом?

— До якої лікарні везуть поранених?

— Пробач, але я не знаю…

— «Бет Ізраель»? «Ленокс Гілл»?

— Зрозумій, це залежить від поранення. Люди мають травми очей, опіки, усі види покалічень. Різних людей оперують у всіх лікарнях міста…

— А як щодо тих людей, про чию смерть повідомляли лише кілька хвилин тому?

— Я тебе розумію і хотіла б допомогти тобі, але боюся, що в моєму списку немає Одрі Декер.

Я нервово ковзнув поглядом по вітальні. Книжка моєї матері («Джейн і Пруденс» Барбари Пім) лежала сторінками вниз на спинці канапи; один із її тонких кашемірових кардиганів звисав зі стільця. Вона мала кардигани всіх кольорів. Цей був блакитним.

— Можливо, тобі слід прийти до Арсеналу. Там збирають родини — ти знайдеш їжу, гарячу каву й людей, із якими можна поговорити.

— Але я хочу запитати вас, чи є мертві люди, чиї прізвища вам невідомі? Або поранені?

— Послухай-но, я розумію твою тривогу. Я дуже, дуже хотіла б допомогти тобі, але я не можу. Ми зателефонуємо тобі відразу, як тільки в нас буде якась конкретна інформація.

— Я хочу знайти свою матір! Будь ласка! Вона, мабуть, десь у лікарні. Ви можете підказати мені, де її шукати?

— Скільки тобі років? — із підозрою в голосі запитала жінка.

Після ніякової мовчанки я повісив слухавку. Протягом кількох розгублених хвилин дивився на телефон, відчуваючи полегкість, але водночас і провину, так ніби я зачепив якусь річ, вона впала на підлогу й розбилась. Коли я подивився на свої руки й побачив, що вони тремтять, мені раптом спало на думку — якось безособово, ніби я помітив, що батарейка мого айпода розрядилася, — як давно я нічого не їв. Ніколи у своєму житті, крім того випадку, коли захворів на шлунковий вірус, я так довго не голодував. Тож я пішов до холодильника, знайшов там свою коробку із рештками локшини ло-мейн, моєю вчорашньою вечерею, й жадібно з’їв її, стоячи біля кухонної стійки, почуваючи себе безпорадним і беззахисним у світлі горішньої лампи. Хоч у холодильнику зосталося ще яйце фу-юнг із рисом, я залишив його для мами, якщо вона прийде голодною. Було близько півночі, й для неї буде надто пізно, щоб замовити якусь страву з продуктової крамниці. Закінчивши вечеряти, я помив свою виделку та чашки з-під кави, випитої сьогодні вранці, й витер стійку, щоб їй нічого не залишилося робити, коли вона прийде: вона буде задоволена, сказав я собі рішуче, коли побачить, що я прибрав на кухні для неї. Вона зрадіє також (принаймні я так думав), коли побачить, що я врятував картину. Щоправда, може й розгніватись. Але я все їй поясню.

Телевізор повідомляв, що вони тепер знають, хто відповідальний за вибух: партії, що їх називали то «екстремістами правого крила», то «доморослими терористами». Ті особи влаштувалися на службу до компанії з перевезення та зберігання речей; за допомогою невідомих спільників,