Щиголь - Донна Тартт
— Пристебнись, Мангеттене! Усама бен Ладен знову нас потрусить!
Хоч я відчував, що можу впасти й знепритомніти, і мені хотілося сісти, я шкутильгав далі, смикаючись і спотикаючись на кожному кроці, мов частково зламана іграшка. Копи жестикулювали; вони свистіли й махали руками. Вода стікала з кінчика мого носа. Знову й знову змигуючи дощ із очей, я думав: я повинен якнайшвидше прийти додому, до своєї матері. Вона, мабуть, неймовірно хвилюється, чекаючи на мене в нашому помешканні; вона смикає себе за волосся від тривоги, проклинаючи себе за те, що забрала мою мобілку. Кожному було потрібно додзвонитись, і перехожі утворювали черги завдовжки в десять і двадцять метрів біля нечисленних вуличних телефонів. Мамо, думав я, мамо, намагаючись послати їй телепатичне послання й повідомити, що я живий. Я хотів, аби вона знала, що зі мною все гаразд, і водночас нагадував собі, що це нормально, що я йду, а не біжу; я не хотів упасти непритомним по дорозі додому. Яке щастя, що вона відійшла від мене за кілька секунд до вибуху! Вона послала мене в самий його центр. Вона думає, що я мертвий, — у цьому немає сумніву.
А коли я згадав про дівчину, яка врятувала мені життя, у мене на очах забриніли сльози. Піппа! Дивне сухе ім’я для малої рудої смішливої дівчинки, а проте воно личило їй. Коли я згадував її очі, що подивились на мене, у мене пішла обертом голова на думку, що вона — цілковито незнайома мені людина — врятувала мені життя, перешкодивши покинути залу виставок і зайти до сувенірної крамниці, де розверзлося чорне жерло вибуху, спричинивши кінець усьому. Чи пощастить мені коли-небудь сказати їй, що вона врятувала мені життя? Щодо її діда, то пожежники та рятувальники забігли до будинку лише через кілька хвилин по тому, як я покинув його, і я досі зберігав надію, що його врятували, — двері були підперті, вони знали, що він там. Чи коли-небудь я зустрінуся зі старим та його дівчинкою знову?
Коли я нарешті дістався додому, я вимок до кісток, у голові мені паморочилось, і я йшов, спотикаючись. Вода стікала з мого мокрого одягу й утворювала за мною нерівний слід, коли я перетинав вестибюль нашого будинку.
Після натовпу на вулиці повітря порожнечі здалося мені гнітючим. Хоч портативне телебачення працювало в сусідній кімнаті, і я чув тріскотіння рацій десь у будинку, не було ніякого сліду від Золотця, Карлоса, Хосе або інших хлопців, які зазвичай чергували на вході.
Трохи далі відкритий освітлений ліфт був порожній і чекав на пасажирів, як чекає театральна сцена на своїх акторів. Механізми заскреготіли один за одним, ліфт смикнувся, старовинні декоровані перлинами кнопки з номерами поверхів заблимали збоку, і я дістався до свого сьомого. Коли вийшов у свій тьмяний вестибюль, мене опанувало почуття полегкості. Буро-мишачі стіни, задушливий запах засобу для чищення килимів і все інше.
Ключ зі скреготом обернувся в замку.
— Ти вдома? — гукнув я, увійшовши до темного помешкання з опущеними шторами, в якому панувала цілковита тиша.
Тишу порушило гудіння холодильника. Господи, подумав я з жахливим передчуттям, невже її досі немає вдома?
— Мамо! — гукнув я знову.
Серце швидко забилось, я швидко перетнув передпокій і розгублено зупинився посеред вітальні.
Її ключі не висіли на кілочку біля дверей; її сумка не лежала на столі. Чвакаючи в тиші мокрими черевиками, я пройшов на кухню, яка, власне, не була кухнею, лише ніша з плитою на дві конфорки з витяжкою. Там стояла її філіжанка для кави з зеленого скла, куплена на блошиному ринку, зі слідом від помади на краєчку.
Я стояв, утупивши погляд у немиту філіжанку, де на дні було на дюйм холодної кави, і думав, що мені робити. У вухах дзвеніло й свистіло, а голова так боліла, що я був неспроможний думати; хвилі темряви перекочувалися на межі мого зору. Я був надто зациклений на тому, що вона хвилюватиметься, надто поспішав додому, аби повідомити її, що зі мною все гаразд, і мені навіть на думку не спало, що її самої може не бути вдома.
Здригаючись із кожним кроком, я перетнув вітальню й увійшов до спальні батьків. Вона мало змінилася відтоді, як батько її покинув, проте стала трохи менш упорядкованою і більш жіночною тепер, коли належала тільки їй. Автовідповідач на столику біля незастеленого й зім’ятого ліжка був темний: ніхто не телефонував.
Стоячи у дверях, скорчений від болю, я спробував зосередитися. Різке відчуття денного руху вистрілило в моєму тілі, наче я проїхав в автомобілі надто велику відстань.
Насамперед я мусив знайти свій телефон, перевірити повідомлення. Проте я не знав, де його шукати. Вона забрала його в мене, коли мене відсторонили від уроків. Минулої ночі, коли вона пішла в душ, я спробував знайти його, зателефонувавши сам собі, але вона, мабуть, відключила його.
Пам’ятаю, я засунув руки до верхньої шухляди її комода й став нишпорити в плутанині її шарфів: там були шовк і оксамит, індійські вишивки…
Потім із величезним зусиллям (хоч він і не був важкий) я поставив стілець біля краю її ліжка й заліз на нього, щоб оглянути верхню полицю її шафи. Потім сидів на килимі в напівочманінні, прихилившись щокою до стільця, з бридким білим шумом у вухах.
Щось було не так. Я пам’ятаю, як несподівано підняв голову, переконаний, що газ витікає з кухонної плити і я незабаром отруюся. Проте не почув ніякого запаху газу.
Либонь, я заходив до маленької ванни в її спальні й шукав в аптечці аспірин, якісь ліки проти головного болю, точно не пам’ятаю. Напевне знаю лиш те, що в якусь мить я опинився у своїй кімнаті, не знаючи, як туди потрапив, спираючись рукою на стіну біля ліжка і відчуваючи, що зараз мене
