Panicoffski - Ріо Кундер
Сонечко
— Так, Фабі, пару разів таки були таємні історії. Якось, коли працював в одній лондонській Газеті, у нас в офісі з'явилася практикантка, що писала докторську з мас-медіа в університеті. Я чудово пам'ятав, як на другий чи третій день до офісу по неї прийшов хлопець і вона всім представила його як свого бойфренда. Дівчина була з Китаю народненького. Її ім’я для англійців було Соль. Але коли вона дізналася, звідки я, виявилося, що вона перфектно, абсолютно без акценту говорить російською. З російською вона лізла до мене з першої хвилини. Скільки я не намагався її переконати спілкуватися англійською, бо я українець, — ні, — вона вчила російську десять років, причому два з них провела в Москві. Що б я не робив, вона говорила до мене з московським акцентиком, який усе життя доводив мене до шалу, але, беручи до уваги инші її таланти, все це в якийсь незбагненний спосіб уврівноважувалося. У російській версії спілкування вона хотіла називатися Свєтою. Ну, Свєта, то й Свєта, хай буде. Коли ж я спитав, як її справжнє ім’я — Янґ Янґ (обов’язково двічі, бо один раз — це не ім’я) — перекладається з китайської, виявилося, як (якщо це, звісно, правда) «сонце». Отже, із самого початку моє ставлення до неї коливалося від сильного роздратування до статевого збудження. Водночас вона була дещо тупувата, та ще й з’ясувалося, що постійно бреше абсолютно про все й зовсім без якоїсь ясної причини. В офісі вона мала подругу, яка, власне, і влаштувала їй цю практику на півроку. Я з тою подругою — Бекі — теж був у дуже дружніх стосунках і кілька разів навіть виходив з нею до барів. Відразу з'ясувалося, що Бекі вважає Соль дивакуватою, але мириться з цим, бо цю «дружбу» їй хтось передав у спадщину, і вона не могла відкинути прохання допомогти. Так от Бекі кілька разів була в Соль удома в Кембриджі й розповідала мені, що та мешкає там з бойфрендом. Також ми з Бекі з'ясували, що китаянка розповідає нам з нею абсолютно протилежні історії про своє минуле, навіть не беручи до уваги, що люди з одного офісу можуть якось випадком це все співставити. А ще Сонечко, як і всі народненькі китайці, була палкою комуністкою. На запитання, чи була вона на майдані Тяньаньмень (звичайно, маючи на увазі день, коли армія танками почавила сотні студентів, які протестували проти комуністів), вона відповіла, що, бачте, бувала багато разів, бо це ж у самому центрі Пекіна. На мої ж пояснення вдавала, ніби вперше чує і взагалі, нічого такого в її країні в природі бути не могло. А раз привела до редакції п'ятьох нечесаних співвітчизників, хоча сама, треба віддати їй належне, була модною і охайною, й години з півтори з ними шепотілася. Ну, я пройшов повз них і кажу англійською: «Що у вас тут — партзбори, засідання первинного осередку компартії Китаю?» На що вони всі відповіли якимись зацькованими поглядами, і я зрозумів, що або влучив у яблучко, або накрив китайську аґентуру у Великій Британії…
Раз Сонечко засиділася пізно на роботі. Я чомусь туди повернувся й застав її саму. Вона сказала, що їхати до Кембриджа їй уже запізно, бо рано-вранці треба бігти по якесь інтерв’ю, тому вона зібралася ночувати в офісі. Я запросив її вийти до бару. Там вона верзла всілякі небилиці про те, де вчилася і коли. Я ніяк не міг втямити, як вона могла так абсолютно без акценту говорити російською. Пояснювала вона це так плутано, що нічого не вдавалося співставити. Коли запитував щось конкретне, вона раптом взагалі вдавала, що не розуміє російської. На ті ж самі запитання англійською відповідала якимись явними нісенітницями. В душі я просто шизів з її поведінки. По парі пива ця брехня стала серйозно хвилювати фізично. В голові мені щось перемкнуло, я раптом беру й кажу: ти так чудово знаєш російську — хочу щось перевірити. Ти знаєш, що таке російською «трахаться»? Вона густо почервоніла й серйозно так відповідає: «Дурень. Звичайно, знаю, що це ти таке кажеш?» Ну я відсміявся якось, а потім, коли допили вже, кажу: слухай, тут півгодини до моєї хати (а я вже тоді не жив з Нікі), чого ти будеш тут в офісі ночувати, в мене вдома є вільна спальня. Ну, вона й погодилася. Вдома завів її до вільної кімнати. Показав усе, кажу: добраніч, і, перш ніж вона встигла отямитися, цілую в губи. Вона, видно, не чекала. Отетеріла якось і розгублено так дивиться. Ну, я ще раз, а тоді питаю англійською: можна, ляжу з тобою? А вона: ні, не можна. Я: ну, тоді до завтра. А вона: прочини двері до своєї спальні, я подумаю, може, й прийду. Прочинив — не прийшла. Потім за сніданком щось таке пояснювати кинулася: якби ти попросив російською, я б погодилася, а англійською мене твоє нахабство роздратувало. Ну от іще! Дав їй про всяк випадок свій телефон, і вона поїхала на своє інтерв'ю, а я — до офісу. Потім кілька днів, — наче нічого не сталося. Аж раз увечері дзвонить вона до мене. Питає: можеш зараз приїхати до Кембриджа? А ти сама? Так, каже. А я ж, Фабі, авта не маю та якось і не хочу мати. Водити вмію лише танк, бо це було обов'язково для кожного чоловіка в підросійській Україні. Це комуністи так готували нас Европу захоплювати. Ну, я все одно кажу Сонечкові: так, уже, беру таксі — на вокзал Кінґс Крос і сідаю на останній потяг до Кембриджа вже опівночі. Ще телефоном зачув, що вона п’яненька. А як доїхав нарешті вже близько другої ночи, то вона була в повному ауті. Стоїть із напівповною пляшкою шампана, гигикає придуркувато. Наливає мені повного келиха й каже: «Пий усе одним духом». Ну, мені що? Залюбки вихиляю тільки так. Наливає другого: пий ще. П’ю. Приносить ще пляшку — знов шампан. Відкорковуй. Стріляю у стелю. Випиваємо по повному кожен. Ну, її вже зовсім розвезло. Я кажу: а хто з тобою живе? А вона після павзи: «Живу з братиком, але він поїхав у відрядження». Я думаю: гаразд, хай буде братик. Кажу: ну, добре, Сонечку, покажи-но