Українська література » Сучасна проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

Читаємо онлайн Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко
селітрі.

Варто було тільки викресати вогню, щоб миттю вся оця хистка споруда…

Але ні! Про це страшно було навіть подумати.

Та Михайлик думав зовсім не про це.

38

І раптом йому стало чомусь так сумно, Михайликові нашому, що й боже ти мій.

Його дратувало вже, що той чудернацький молодик-запорожець стиха чогось регоче над якоюсь товстою чужинного друку, досить-таки пошарпаною книгою. І от…

Він завжди вважав себе не дуже й розумним, Михайлик, але, розсердившись, про це забував.

Він вважав себе не дуже й сильним. Але в гніві забував і про це.

Він вважав себе й несміливим. Але спересердя не тямив і цього.

Він вважав себе не дуже й сердитим, але зопалу забував і про це.

Забув і зараз, бо розсердився, розгнівався, аж самому стало страшно.

І спитав:

— Чого регочеш, Пилипе?

— І тобі хочеться? — відповів запитанням на запитання Пилип-з-Конопель.

— А я не вмію.

— Реготати?

— Він за все життя ні разу й не всміхнувся, — сумно мовила Явдоха. — Наче наврочив хто.

— А ось я його зараз… розсмішу! — І Пилип хутенько став перегортати сторінки своєї книги, маючи, видно, замір щось смішне читати.

— Не зумієш, — усумнилась Явдоха.

— Аж ось! — не зваживши на Явдошин сумнів, буркнув Пилип-з-Конопель і, пересівши до самого вогню, бо вже стемніло, заходився читати, зразу, видно, перекладаючи з якоїсь чужинної мови, і справді, там було чимало кумедного й смішного, бо слухачі, захоплені веселими пригодами французьких мандрівних акторів, хто сміявся, а хто й реготав.

Жоден м’яз не ворухнувся тільки на молодому, без єдиної зморшки, обличчі Михайлика, яке не знало ні сміху, ні горя, ні бритви, ні ляпаса, — анічогісінько.

Пилип здивовано дивився на Михайлика, — він досі й не бачив таких, що здужали б не посміхнутись над тими пригодами, про які зараз читав, і він мовив до матінки:

— Я все одно вам колись його насмішу-таки, неню, — і в прикрім збентеженні закрив улюблену, як видно, книгу, хоч слухачі й не від того були б — послухати ще трішки.

— Що за книга? — спитав, ще й не досміявшись, Козак Мамай, бо він те діло вельми полюбляв — гуртом пореготати досхочу, до сліз, до кольки в боці. І він простяг по книжку руки: — А ке сюди! — і, взявши, прочитав на чільній стороні не наські слова: «Поль Скаррон. Комічний роман»…

— Ви тямите й французьке? — спитав Пилип.

— Тямив трохи, парубче, — і наш Мамай у тьмянім присмерку почав перегортати сторінки, але вже літери зливались, і читати годі було, і він оддав Скаррона чудернацькому молодикові-запорожцеві, котрий балакав трохи дивно, незвично наголошуючи слова і промовляючи їх аж надто швидко, хоч і вивчився говорити по-нашому, видно, не дуже й давно.

— Хто ж він такий, оцей Скаррон? — спитав Козак Мамай. — Француз? Живий?

— Живий, коли ще не замучили його пани аристократи.

— За що ж?

— За сміх. За кепкування. За дотепність. Розплатою за смішки стають слізки. Так це було. Так є. Так буде… — і, трохи помовчавши, Пилип додав: — Я читаю цю книгу, коли мені сумно.

І, взявши з тороків червоний шмат шовку, Пилип заходився загортати свого Скаррона разом з якимись іншими трьома чи чотирма книжками.

— Що там у тебе, козаче? — спитав Мамай.

— П’єра Корнеля «Сід», Сореля «Франсіон», український словник вашого Памви Беринди та книга одного француза: «Опис України».

— Француз — про Україну?

— Гійом ле Вассер де Боплан.

— Де Боплан? — аж скрикнув Козак Мамай, аж наче спалахнув, аж засіпався кінчик лівого вуса, що завше означало в нього збентеження.

— Ви тут колись його знавали? — теж, ніби вражений чимось, ахнув чудний запорожець.

— Ми колись побраталися. А потім… наче розбили глек. Він будував на Україні фортеці задля наших ворогів. А я…

— Все одно… він любив Україну! — гарячим покриком озвався молодик. — Ось почитайте!

І він простяг Мамаєві ту книгу, «Опис України», видану в Руані.

Мамай схопив її, присунувся до вогнища, де закипав куліш, але побачити нічого вже не міг і, пригорнувши ту книжку до серця, сидів і мовчав.

Мамай дивився на молодика, котрий так дуже схожий був на самого Боплана: чи не син? — і йому хотілося спитати, але зараз не мав сили говорити, бо охопили мислі про давнє побратимство з французьким дворянином, непосидячим нормандцем, інженером-будівником, що прожив на Україні років сімнадцять-вісімнадцять, вивчаючи, спостерігаючи, складаючи перші докладні карти просторів України, записуючи й змальовуючи те, що бачив у нашій козацькій стороні, яка за кільканадцять літ прикипіла до щирого серця французові.

Але… той веселий і моторний руанець був вірним слугою не народові нашому, а польським королям, будував на Вкраїні фортеці, котрі мали захистити володарів Польщі не тільки від наскоків кримчаків та ногайців, а й від повстань народу українського, який раз по раз намагався скинути шляхетське ярмо, — від небезпечного сусідства Січі Запорозької, що про неї слава йшла по всій Європі.

Мамаєві кортіло мерщій дізнатися: що ж він там написав, руанець, у своїй книзі про Вкраїну?

Навмання перегортав сторінку за сторінкою, помацав бéзбач томики Скаррона та Сореля і… зітхнув.

39

Скільки ж було на світі непрочитаних книг!

Скільки було країн і краєвидів, яких він ще не бачив!

Мов людських, котрих він досі не чув!

Людей розумних, що їхніх дум Козак іще не знав.

І радощів земних, яких він ще не відав.

Жінок, що їх не обіймав…

Було ще на світі й багато дітей.

Але й діти всі — були не його діти.

Він же ж мріяв про власне кубло, про дружину, про серденят, про мирний труд, а мусив воювати, рідний край обороняючи від зазіхань чужинців, простих людей — од панів, бо знав обов’язок перед народом, але ж бували й такі ось хвилини, коли не ставало від того легше на душі.

Рука його ненароком торкнулася до струн, і Мамай, на мить забувши про чарівну силу своєї бандури, припав підборіддям до верхняка, і забриніла вона в його гарячих руках, і сам він забринів од захвату і тихо заграв до пісні, ледве чутної, яку він, зажурившись, замугикав собі під ніс:

Побратався сокіл

З орлом сизокрилим…

І пісня ця пливла в спокійному анданте, та й нічого надто сумного ніби й не було в ній, але Козак, замислившись, струни торкав журливо, і чарівна бандура показала раптом свою дивовижну силу.

А сила в тій тридцятидвохструнній бандурі була така: коли Мамай грав сумної, всі довкола, хто чув той бренькіт тихомовний, усі плакали, бо ж не плакати не мали снаги.

Коли ж він

Відгуки про книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: