Boa constrictor - Іван Якович Франко
– Любко, любко, ти моя, правда? – шептав він. Але в тій хвилі знов повінуло холодом, острим, пекучим, і він стрепенувся, – замість вічно молодої богині побачив чорного, страшного трупа! Він чув, що жар страшний горить в його крові, розсаджує його груди, але довкола все було холодно, гидко, мертво…
– Щастє, щастє, де ти? – кликав він в страшній тривозі та розпуці. Ніхто не відповідав.
– Га, ти покинуло мене, ти відвернулося від мене, – скрикнув він. – Та годі, ти мені не уйдеш! Я сильний, у мене в крові цілі вулкани огню, я здужаю дігнати, зловити тебе! Ти не уйдеш мені, ні, ніяким способом!
І він пускається скаженим бігом кудись в темну далечину, не бачачи, куди і за чим. Його сила росте, але він чує, що нема вже у нього такої легкості, як вперед. Він не може свобідно знестися вгору, мов орел, не може ясним поглядом переглянути всю землю, щоб добачити, де окрилося щастя. Його гарячий, важкий віддих уноситься перед ним, мов хмара, і затемнює його погляд. Залізні, сильні його мускули м'якнуть, стають звичайним людським тілом, хоть утоми ще в них не чує. Він летить без упину. Околиці мигають перед ним, мов образки, ріки блискають, мов перлові шнури, що прикрашують землю, але не спиняють його в тій скаженій погоні.
– Щастє, де ти? Куди ти сховалося? Ти прецінь віддалося мені, ти моє!.. – але відповіді нема.
Мряка – він кидається в мряку, мов блискавка. Холод – він розжарює своїм огнем усе довкола, мов розпечене залізо. Дерева хиляться, куди він пройде, трави в'януть, цвіти перегоряють на уголь. Але він не питає, він летить далі, він знає, що мусить дігнати щастя!
– Стійте, пречудні привиди! – кричить він, знемагаючи. Жар його почав остивати, в тілі чутна утома, в крові холод.
– Стій, щастє, ти прецінь моєї.
І воно стало. З густої памороки виринає країна – хороша, блискуча, зелена. Де він бачив таку країну? Се не тота, де вперед заблисло його щастя. Се не тота лагідна, люба ясність, не тото синє небо, не тоті рожеві гори, не тоті цвіти пахучі. Тут небо ціле горюче, червоне, мов луна безмірного пожару. Тут гір нема, тільки море зелені, темної, твердої, острої, а береги того моря – то густа паморока, що хмарою зноситься над лісом високого гінкого бадилля. Тут дубров нема, лиш одинокі групи високих стрімких пальм з вінцями огромного листя, котре махається в воздусі власною силою, мов крила вітряка. і потоків сріблистих тут нема, тільки далеко десь чути шум водопаду, і в гущавині бадилля скомлять тигри та ричать носороги. Де він бачив, де він бачив сю околицю? Чому вона видається йому такою знайомою? Чому сум якийсь збирає його, коли ступає по тій горючій землі, по тих острих, тернистих листях? і запаху любого не чути, тільки вогкі повіви гнилизни. Де він? Куди занесла його погоня за щастям?..
Тривожними, дрижачими ногами ступив кілька кроків наперед. Чує – шорох між високою травою! Се переполошена його приходом газель зірвалася зі сну і зручними скоками погнала далі і щезла. Але Герман уже не думає, де він. Якась дивна сила здавлює його мислі. Жар якийсь палить його, мов хто огнем обложив, а прецінь на чолі виступає холодний піт. Він спішить наперед. Он група пальм запрошує його до себе своєю тінню, своїм товстим зеленим листям, що без вітру раз в раз шевелиться, мов огромні вахлярі порушані невидимою рукою. Він так спішить до тіні, такими любощами наповняє його думка про спочинок, так заманчиво манить його листя!..
Ось він під пальмою, в холоді, коло живого, журчачого джерела.
Але нараз – крізь темну зелень мигнула різнобарвна блискавка, – Герман почув тільки, що вона мигом повалила його на землю. Він обезумів від страху і болю. Одну хвилю не знав, що з ним сталося. Але коли оглянувся, то побачив, що страшенний вуж, той сам Boa constrіctor, що у нього був намальований і котрим він не раз так любувався, – обкручував його своїми дужими залізними скрутелями. Ах, що се він зробнві Пощо ішов в прокляту тінь!.. Герман чув, що його смерть близька. Скорими рухами вуж обвивався круг нього і придавлював його заразом до пня пальми. Холод від тіла гадюки доходив йому до кості, морозив смілість і силу, – він не міг ні крикнути, ні утікати, ні боронитися. Його ноги вже були обпутані і здавлені, мов кліщами. Скрутелі доходили вже до грудей, до шиї. Германові спирає дух в груді, – він чує, що вуж обмотав його доразу, він бачить його голову, його страшенні, демонічним блеском, злорадною утіхою граючі очі якраз протав свого лиця, погляди їх стрітались, і Герман помертвів. Мов ледовими ножами запоров його в груди той гадючий погляді Ось паща змії рознімається широко-широко, мов кровава пропасть, і Герман бачить, як під блискучою лускою корчаться залізні мускули гадюки, щоб послідній раз здавити свою жертву, щоб подрухотати їй кості. Він чує страшенний тиск, лютий біль… Його очі рвуться наверх, створені уста харчать, тіло холоне і мертвіє…
«О розпуко! Чи так суджено мені гинути, марно гинути? Щастє моє, чи ти ж мене сюди завело?..» Ся думка промигнула йому через голову в тій страшній, послідній хвилі. Червоні колеса закрутилися перед його очима, заливаючимися кров'ю… Ще хвиля, ще один стиск… Але ні! Герман зібрав дослідні остатки сили… ні, не зібрав, бо свідомість відбігла від нього серед страшного стиску. Сам його організм пруднувся в послідній натузі так сильно, так нагло наперед, що скрутелі пустили, звільніли, обсунулись, і Герман, доразу пробуджений, зірвався на рівні ноги, держачи, в судорожно затиснених руках… що? кого?..
– Прокляте на тебе, – не вдалось!.. – прохрипів над ним лютий глухий голос.
Але Герман в своїм нелюдськім зрушенні, не можучи прийти до повної свідомості зі сну, страху і болю, зібрав всю свою силу і з найбільшим зогидженням кинув до підлоги тото холодне, звиваючеся, ціпке тіло, котре держав в руці.
