Ім'я рози - Умберто Еко
Лише в останні роки (ходили такі невиразні чутки) йому перестало щастити при дворі, і він мусив утекти з Авіньйона, а Папа звелів переслідувати сього невгамовного чоловіка як єретика, який mundum discurrit vagabundus[48]. Подейкували, що по ньому й слід пропав. Пополудні, з бесіди між Вільямом і настоятелем я дізнався, що тепер він переховується в цьому абатстві. І ось він стояв переді мною.
«Вільяме, — говорив він, — мене мало не вбили, розумієш, мені довелося тікати уночі».
«Хто хотів твоєї смерті? Йоан?»
«Ні. Йоан ніколи мене не любив, але завжди ставився з шанобою. Адже саме він десять років тому дав мені змогу уникнути судового процесу, наказавши вступити до бенедиктинців, і цим затулив рота моїм ворогам. Довго ходили всілякі поголоски й іронічні коментарі, мовляв, ось дивіться, поборник убожества вступив у такий багатий орден і живе при дворі кардинала Орсіні… Вільяме, ти знаєш, як мало мене обходять речі світу сього! Але то був спосіб зостатися в Авіньйоні і захистити своїх побратимів. Папа побоюється Орсіні, він не торкнувся б і волосини на моїй голові. Ще три роки тому він послав мене з посольством до арагонського короля».
«То хто ж бажав тобі зла?»
«Усі. Вся курія. Вони двічі пробували вбити мене. Вони намагалися затулити мені рота. Ти ж знаєш, що сталося п'ять років тому. Два роки до того було засуджено нарбонських беґінів, і Беренґарій Таллоні, який був одним із суддів, звернувся до Папи з клопотанням. То були важкі часи, Йоан вже був видав дві булли проти спіритуалів, і навіть Михаїл Чезенець здався — до речі, коли він приїздить?»
«Буде тут через два дні».
«Михаїл… Стільки часу я його вже не бачив. Тепер він прийшов до тями, зрозумів, чого ми хотіли, адже Перуджійська капітула визнала за нами рацію. Але тоді, у 1318 році, він скорився Папі і віддав йому в руки п'ятеро спіритуалів з Провансу, які не хотіли йти на компроміс, їх було спалено, Вільяме… Ох, як се жахливо!» Він сховав голову між руки.
«Але що ж достеменно сталося після того, як Таллоні подав клопотання?» — спитав Вільям.
«Йоан мусив знов оголосити дискусію, розумієш? Мусив, бо в курії були люди, які сумнівалися, францисканці з курії теж — сі фарисеї, гроби поваплені, готові продатися за пребенду, теж були охоплені сумнівами. Саме тоді Йоан попрохав мене написати пам'ятку про убогість. Вона вдалася мені на славу, Вільяме, хай простить Господь мою гординю…»
«Я читав її, Михаїл мені показував».
«Й серед наших дехто вагався, приміром, провінціял Аквітанії, кардинал Сан Вітале, єпископ Каффи…»
«Дурень», — мовив Вільям.
«Хай спочиває в мирі, він переставився два роки тому».
«Бог не був такий милосердний. З Константинополя прийшла неправдива чутка. Він і далі серед нас, і мені казали, що він буде одним з легатів. Бережи нас, Господи!».
«Але він — прибічник тез Перуджійської капітули», — сказав Убертин.
«В тім, власне, й річ. Він належить до того різновиду людей, які завжди є найкращими помагачами своїх супротивників».
«Правду мовлячи, — сказав Убертин, — тоді теж він не надто допоміг справі. Зрештою, насправді все скінчилося нічим, але принаймні не утвердилась думка, буцім ідея ся єретична, а це важливо. Тому інші так і не простили мені. Вони намагалися всіляко мені шкодити, сказали, буцім я був у Захсенгавзені три роки тому, коли Людовік оголосив Йоана єретиком. А проте всі знали, що в липні я був разом з Орсіні в Авіньйоні… Вони вирішили, начебто в деяких місцях відозви цісаря відображено мої погляди — чисте тобі божевілля».
«Не таке вже й божевілля, — мовив Вільям. — Ці думки підказав йому я, взявши їх з твоєї Авіньйонської пам'ятки і з деяких творів П'єра Ольє».
«Ти? — радісно-здивовано вигукнув Убертин. — Отже, ти признаєш мою рацію!»
Вільям, схоже, збентежився: «То були слушні думки для цісаря у той момент», — ухильно сказав він.
Убертин з недовірою глянув на нього. «Гм, то насправді ти у це не віриш, чи не так?»
«Розкажи мені ще, — мовив Вільям, — розкажи, як ти врятувався від тих собак».
«Воістину то собаки, Вільяме. Скажені собаки. Знаєш, мені довелося поборотись з самим Бонаґрацією».
«Але ж Бонаґрація з Берґамо з нами!»
«То тепер, після тривалих наших з ним бесід. Я таки переконав його, і він запротестував проти булли Ad conditorem canonum[49]. А Папа на рік кинув його до в'язниці».
«Я чув, ніби тепер він зблизився з одним моїм другом, який належить до курії, Вільямом з Оккама».
«Я мало знав його. Він мені не подобається. Людина без запалу, сама голова, серця ні на гріш».
«Зате голова чудова».
«Може, й так, та заведе вона його до пекла».
«Значить, я з ним там зустрінусь, і ми побалакаємо собі про логіку».
«Помовч, Вільяме, — мовив Убертин, вельми приязно усміхаючись, — ти кращий від твоїх філософів. Лиш би ти захотів…»
«Що?»
«Пам'ятаєш, як ми бачились востаннє в Умбрії? Я тільки-но одужав од своїх хворостей, молитвами тієї чудової жінки… Клари з Монтефалько… — прошепотів він, й обличчя його запроменіло, — Клара… Коли жіноче єство, таке зіпсуте за своєю природою, підноситься у святості, воно стає носієм незрівнянної благодаті. Ти знаєш, Вільяме, що життя моє завжди поривалося до найчистішої чистоти, — він судомно схопив його за рамено, — знаєш, з якою жорстокою — авжеж, це відповідне слово — з якою жорстокою спрагою покаяння я намагався умертвити в собі живчик плоті, щоб стати цілковито відкритим для любові Розп'ятого Ісуса… І все
