Емілі в пошуках веселки - Люсі Мод Монтгомері

Старий Келлі від’їхав, аби опинитися на такій відстані, що Емілі його не почула, й замурмотів:

— Хіба він не виродок з пекла? Та й на вигляд такий, неначе кіт з розкосими очима!

Емілі декілька хвилин стояла, спостерігаючи, як віддаляється від неї старий Келлі. Він віднайшов слабке місце у її броні, й удар влучив у ціль. Її пронизав раптовий холодок, схожий на вітер, що подув з могили і пройшов крізь усе її єство. У її спогадах воскресла одна стара-престара історія, що її колись давно тітка Ненсі розповідала Каролін Пріст. Вона казала, що Дін бачив шабаш темних сил.

Емілі квапливо відштовхнула від себе цей спогад. Усе це було нісенітницею — дурними злими заздрісними вигадками тих, хто жодного разу за поріг свого дому не виходив. Але Дін справді знав забагато. Його очі багато чого бачили. Якщо мати на увазі виразний захват, то Емілі завжди належала йому. Але зараз він лякав її. Хіба вона ніколи не відчувала, хіба досі не відчуває того, що він неначе сміється над усім світом, маючи якісь загадкові потойбічні знання — знання, що вона їх не мала, не могла мати, не могла відкритися до самих кісток, аби отримати ці знання? Адже він заради цього втратив щось нематеріальне, невагоме, якусь часточку віри та світла у своїй душі. Десь на самісінькому дні серця в Емілі жив невикорінний осуд, який повсякчас штрикав її, хоч як вона намагалася заштовхнути його якнайдалі. На мить вона навіть погодилася з Ільзиним твердженням, що бути жінкою диявольськи складно.

«Це все перевірка на міцність, яку мені влаштував своїми висловами завзятий старий Келлі», — зі злістю подумала вона.

Близькі Емілі все ніяк не могли дійти згоди у зв’язку з її майбутнім одруженням. Однак зрештою всі мовчки прийняли це. Дін був заможним. Прісти мали й шанували родові традиції, включаючи започатковані їхньою бабцею, яка колись танцювала на відомому балу в Шарлоттетауні з самим принцом Уельським. Зрештою, вони матимуть бодай якийсь спокій з того, що Емілі буде заміжньою за надійним чоловіком.

— Він же не забере її далеко від нас, — казала тітка Лаура, яка примирилася вже майже з усім, окрім цього питання. Хіба ж вони можуть втратити єдиний яскравий промінчик, який освітлює їхній тьмяний дім?

«Скажіть Емілі, — писала стара тітка Ненсі, — що у Прістів часто народжуються близнята». Але тітка Елізабет не сказала.

Лікар Барнлі, який здійняв найбільше метушні, дізнавшись, що Елізабет Муррей перебирає скрині з ковдрами на горищі Місячного Серпа, а Лаура квапливо прикрашає парадний стіл, зрештою покірно пробурчав:

– І це ті, хто вирішив, що поміж ними не буде жодного чоловіка.

Тітка Лаура наостанок узяла обличчя Емілі у свої м’які долоні й зазирнула глибоко в її очі:

— Благослови тебе Господь, Емілі, люба моя дитинко.

— Дуже по-вікторіанськи, — прокоментувала згодом Емілі, розповідаючи це Дінові, — але мені сподобалось.

Незважаючи на покірність долі, тітка Елізабет була непохитна у думці, що Емілі не може вийти заміж, доки їй не виповниться двадцять років. Дінові, який мріяв про осіннє весілля та зимову подорож до Японії, про відпочинок удвох у японському саду неподалік західного моря, не надто сподобалася ця непохитність. Емілі також хотіла якнайскорішого весілля. У найдальших куточках свідомості, про які вона й не здогадувалася, що чим швидше вона відріже собі всі шляхи до відступу, тим краще.

Зараз вона була щасливою, як дуже часто і дуже щиро казала самій собі. Можливо, траплялася мить, коли її обличчя тьмяніло від тривожних думок: це було скалічене щастя з поламаними крилами, а не те дике й вільне щастя, про яке вона мріяла. Але все намріяне, як вона нагадувала собі, було для неї втрачене.

Одного дня Дін виринув побіля неї, шаріючись від хлоп’ячого захвату.

— Емілі, нещодавно я дещо зробив. Ти схвалиш це? О Господи, що ж я робитиму, якщо ні?

— Що ти зробив?

— Я купив нам дім.

— Дім!

— Дім! Я, Дін Пріст, тепер землевласник: дім, сад і ялиновий гай на п’ять акрів. Я, котрий ще цього ранку не мав і квадратного дюйму землі, яку міг би назвати своєю. Я, котрий усе своє життя жадав бодай шматочка землі.

— Гаразд. Який дім ти купив, Діне?

— Фреда Кліффорда. Той будинок, яким він завжди формально володів. А насправді це наш дім, який чекав на нас, який був призначений для нас від самого початку світу.

— Розчарована Оселя?

— Так, ти її здавна так називала. Але більше вона не буде розчарованою жодної хвильки. Якщо, звісно… Емілі, ти схвалюєш те, що я зробив?

— Схвалюю? Діне, ти просто чарівний! Я завжди любила той дім. Це один з тих будинків, у які закохуєшся тієї ж миті, як бачиш їх. Деякі бувають такими, знаєш, сповненими магії. А інші не мають у собі нічого, що б чіпляло за душу. Я завжди хотіла, щоб у тому домі жили. А мені казали, що ти збирався купити той страхітливий великий будинок у Шрусбері. Я боялася навіть спитати, чи це правда.

— Емілі, візьми свої слова назад. Ти від початку відчувала, що це неправда. Ти знаєш мене краще, ніж інші. Звісно, всі Прісти наполягали, щоб я купив той будинок. Моя люба сестра ледь не плакала через те, що я не хотів цього робити. Я почувався наче на базарі. І це був такий елегантний дім…

— Він елегантний в усіх значеннях, — погодилась Емілі. — Але він неможливий. Не через свої розміри чи елегантність, а просто через свою неможливість.

— Точно. Будь-яка нормальна жінка відчувала б те саме. Я такий радий, що ти задоволена, Емілі. Власне, я вирішив купити Фредів дім іще вчора ввечері, у Шарлоттетауні, не чекаючи, щоб порадитися з тобою. Його хотів купити хтось іще, тому я одразу ж телеграфував