Дебілка - Вікторія Андрусів
– Лаврентій… Мене звати Лаврентій, – чоловік нарешті наважився вмоститись у кріслі, проте й далі не відводив від лікаря очей.
– Чудово, Лаврентію… Незвичне ім’я… Старовинне… Ваша мама, вочевидь, за фахом – вчителька літератури…
– Моя мама, Царство їй небесне, змушена була покинути роботу задовго до пенсійного віку… І винуватцем цього був я…
Лікар сполошився. Це вже не скидалося на типовий тимчасовий психічний розлад, що ними турбувала його більшість пацієнтів, серед яких домінували розчулені панночки, котрі не в змозі самотужки пережити чоловікову зраду, чи психічно знищені чоловіки-підприємці, яких вивела з колії невдала фінансова операція, а часом і цілковитий крах. Зрозуміло, що тут щось інше, глибинне, таке, в чому доведеться справді докласти зусиль і покопирсатися, а не давати замусолені типові поради. Зрозумілим було і те, що пацієнтові потребувалось чимало зусиль, аби зважитись на візит і, окрім всього, накопичити грошенят, адже скористатись послугами професійного психолога – справа заможних людей. Майбутній доктор наук вийняв з нагрудної кишені хусточку і протер спітніле чоло. Пахощі від неї розтеклися стійким шлейфом по всій кімнаті…
– Отже, ваша проблема має тривалу історію… В такому випадку найкраще розпочати з самого початку – відтоді, як ви вперше зрозуміли, що у вашому житті щось негаразд.
– Лікарю, про те, що зі мною не все гаразд, зрозуміли всі оточуючі з того дня, як я вперше зіпнувся на ноги…
«Сили небесні!!! Цього ще бракувало!!!» – лікар непомітно глипнув на стінний годинник, адже кожному пацієнтові приділялася година, а цей зіпнувся на ноги, судячи з його віку, доволі давно. Та вголос сказав:
– В такому разі спробуймо послідовно, крок за кроком, відновити у пам’яті всі події, що супроводжували вас протягом життя.
– Гаразд… Я спробую, – Лаврентій нарешті відвів погляд від світила, сфокусувавши його на відчинене вікно, і, зібравшись з думками, зосереджено розпочав:
– Мої батьки зрозуміли про вроджену ваду, щойно я навчився самостійно пересуватися у просторі… Вада полягала у тому, що мені постійно треба було кудись іти… Я не міг всидіти на місці й кілька хвилин, і не встигала мама відвернутись, як я вже був біля порогу, а часом і за ним, внаслідок чого вхідні двері до помешкання стали ретельно замикати, чого не робили ніколи до цього… Втім, спочатку це сприймалося як звичайнісінька дитяча рухливість, а сусіди здивовано перешіптувались поміж собою, натякаючи мамі, що у її хлопчика надто жвава, як на такий молодий вік, вдача… Мама зазвичай відмахувалась від них, мовляв, «за своїми краще дивіться», а тим часом страх її зростав із кожним днем, адже вроджена кмітливість підказувала мені, як треба відмикати замок на дверях, щойно я почав до нього досягати… Двері почали замикати ключем, а ключ надійно переховувався у кишені маминого халата. Коли ми вирушали на прогулянку, вимагалося неабияких зусиль, аби мене втримати – я міг крокувати на найдальші віддалі, не втомлюючись ані краплі. А бідолашна мама, повсякчас поспішаючи за мною, ставала виснаженою і нервовою, проте вигляду не подавала, а супроводжувала мене по всіх існуючих закапелках, вигадуючи нові й нові розваги, аби відволікти мене від головної фізичної потреби – кудись повсякчас іти… Вона прив’язувала мене завбачливо прихопленим із дому мотузочком до себе, і ми бавились у потяг, де вона була машиністом, а я – вагончиком, і коли потяг робив зупинку, машиніст голосно видихав умовний пар, а вагончик слухняно змушений був спочивати, очікуючи, коли уявні пасажири займуть місця… Ви усвідомлюєте, що їй довелось пережити, проходжуючи пішки безліч кілометрів шляху з прив’язаною мотузочком до себе дитиною?.. – Лаврентій передихнув і на мить замовк, занурившись у спогади про невимовно далеке минуле… – Та найгірше почалося пізніше, коли мене призначили у старшу групу дитячого садочку – всі ж бо розуміли, що дитині необхідно призвичаюватись до колективу бодай за рік до школи, та й окрім всього мама змушена була виходити на роботу – батько вже тоді хворів і його пенсії по інвалідності катастрофічно не вистачало на життя. Завбачливо попередивши виховательку про мою особливість, мама благала про увагу до мене, щодня вирушаючи до школи на роботу, де розповідала дітям про класиків літератури, а подумки невідступно була поруч зі мною… Втім, це не допомагало… І, забігаючи за мною по роботі у садочок, знову й знову впиралася у глухий кут розпачу виховательки, адже вкотре не вдалося догледіти за дивною дитиною, та й це було марним – я знав усі потаємні лази і схованки, якими можна було чкурнути з дитячого майданчика у відкритий простір. Спочатку мене розшуковували всім педагогічним колективом, на чолі з мамою прочісуючи вулиці та вулички, підвали та всі найнепомітніші закапелки… Єдиний позитив моїх мандрівок полягав у тому, що я завжди попри будь-які обставини повертався додому – за годину, за дві чи за три, проте чітко усвідомлюючи існування рідної домівки. І вже згодом мене припинили шукати, а виснажена, проте мужня мама, вкотре знайшовши голодне дитя під порогом, мовчки відмикала замок і довго відмивала мене від вуличної пилюки та мандрівних пригод… Вночі плакала, а я тулився до неї, запевнюючи, що це востаннє. А наступного дня щойно вихователька відводила від непосидюха погляд, непоборне бажання кудись йти знову й знову штовхало на втечу… З садочка довелось мене забрати – жоден вихователь не наважиться бо нести відповідальність за таку дитину. Я став ходити з мамою на роботу… Неймовірними зусиллями отримавши директорський дозвіл на мою присутність у класі, мама саджала мене за останню парту, і я вкупі зі старшокласниками осмислював розмаїтість персонажів Толстого та особливості викриття соціальних проблем Достоєвським… Виглядало це доволі кумедно, адже учні знали про істинну причину мого перебування під невпинним маминим наглядом і повсякчас кепкували. А коли настав час мого першого дзвоника, я не знав, де заховатися від насмішницьких поглядів… «Ей, Миклухо Маклаю, тобі не місце серед першачків, адже ти засвоїв вже програму усіх старших класів!» – дражнили, та я не зважав, бо єдине, що по-справжньому турбувало – це тривалість уроків, які, як підказувала мені свідомість, доведеться таки відсиджувати… Для мене то була справжня мука…
Лікар уважно слухав. Не перебивав, не перепитував, лишень часом занотовував щось у записничку і далі уважно вдивлявся до дивного пацієнта… Аналогів у його медичній практиці не було. А Лаврентій
