Руденька - Юля Пилипенко

каву, з компанії залишився тільки один персонаж… найп’яніший. Мабуть, йому хотілося подихати. Він про щось нас запитував і назвав своє ім’я, яке викликало у нас з Елею усмішку. Під’їхало таксі… цього разу – по мою подругу. Ми попрощалися і домовилися, що я дочекаюся Елю в Борисполі, щоб разом поїхати додому моєю машиною, яка, як я сподівалася, завтра вже буде в Києві.

Еля мала рацію… мене не можна залишати саму. П’яненька «зірка» змерзла, поки ми з нею прощалися біля таксі, тож попленталася за мною в готель. Мені «пощастило» їхати в одному ліфті. Яким же було моє здивування, коли цей втомлений від життя чоловік накинувся на мене в ліфті з усією самозреченістю вгашеного самця. Мене важко збентежити… але тут я розгубилася. На моє щастя, цей готель – не «Не Grand Hyatt» у Нью-Йорку, і наш з Елею номер був на четвертому поверсі. На прощання я сказала своєму невдалому нічному бойфренду три не зовсім добрі слова і «побажала йому успіху» в Монте-Карло, куди він збирався летіти наступного дня. Мені було дуже прикро, що якийсь хлопак трохи не зіпсував мені наостанок враження про Юрмалу. Я зі злістю грюкнула дверима номера і зачинилася на внутрішній замок… про всяк випадок – раптом «зірка» захоче уточнити, чи «все в мене гаразд», або вибачитися. А потім сіла за стіл… і почала писати Йому е-mail. Мені здавалося, що Він не дзвонив мені цілу вічність… я нудьгувала… Юрмала мене відволікала, але не рятувала. У цю мить мій мобільний видав якийсь звук… я не могла в це повірити. Мій телефон не працював уже кілька днів: здається, на рахунку скінчилися гроші, і просто не було зв’язку. О шостій ранку раптом з’явився зв’язок… і одну по одній я почала отримувати sms-ки від Нього. Як завжди, вони відповідали Його мінливому настрою… Я сиділа на ліжку, тремтливими руками тримала телефон і читала все, що Він написав мені за останній тиждень: по роботі… і просто так. Читала те, що не змогла прочитати тоді, коли це було актуально. І мені захотілося ревіти. Від образи на Нього. На себе. На свій iPhone. Дивне почуття: шалено любити Людину, через яку плачеш… але завдяки якій ти можеш плакати. Номер остаточно розплився перед моїми очима. Я дописала е-mail, витерла паперовою серветкою клавіатуру, начепила окуляри і вийшла з кімнати. Час було летіти «додому»… Вже дорогою до аеропорту я написала Елі sms-ку про «зірку», щоб хоч якось відволіктися від думок…

У літаку я порушила традицію: не спала. Читала книжку під назвою «Як заплутати Лістермана: історія однієї зради». Я була вдячна Петі. Не тільки за подаровану книжку та Італію, до якої так і не полетіла… а за його безмежний позитив, людяність, тепле, уважливе ставлення до мене… і за те, що він, якщо висловитися італійськими словами з його книжки, запевнив мене в тому, що все буде «zaebissimo».

Я дочекалася Елю в Бориспільському аеропорту: просиділа п’ять годин у ресторані з книжкою в руках. Еля прилетіла з двома маленькими пляшками вина з «Duty Free». Ми вийшли на вулицю… чекали мою машину. Вона спитала, чи буду я кермувати. «Після наших цілодобових марафонів? Ні. Нехай Вова їде», – відповіла я усміхнувшись. Еля відкоркувала маленьку пляшку і простягла мені. Я обожнювала цю дівчину. Ми всілися на валізи, дожидаючись Вову, який, як завжди, спізнювався, і виголосили тост за «Нову хвилю нашого життя». Поглянувши на мене своїми ясними очима, Еля запитала:

– Юлько, а що ти робила п’ять годин, чекаючи на мене?

– Сиділа в нашому з тобою «улюбленому ресторані» і читала Петину книжку.

– Цікава?

– Справжня. Все як у житті.

– Нудьгуватимеш за ним? – Еля сумно посміхнулася.

– Так. Я вже за ним трохи нудьгую. – Я розсміялася.

– Але ж ти можеш подзвонити…

– Не можу. І не подзвоню. – Я вже побачила Вову, який, як завжди, гордо сидів за кермом моєї машини. – Підйом, Елічко, нас чекає «дім».

Вова чемно привітався з нами, завантажив валізи і єдине, що запитав мене:

– Юлько… ти більше не сердишся на мене за той монастир?

– Ні… Якщо чесно, ти не уявляєш, яка я тобі вдячна. – Я й справді більше не гнівалася на Вову.

Цього ж вечора я отримала sms-ку такого змісту: «Гадаєш, я всіх ципочок запрошую з собою куди-небудь полетіти?» Я сумно посміхнулася, адже насправді я не могла цього знати. Так само, як не знала, як пояснити йому причину, з якої не змогла полетіти з ними до Італії.

P. S. Петя таки мав слушність. Я приїду до Дніпропетровська… і занудьгую вже першого вечора, хоча й сама чудово розуміла, що так буде… Це місто завжди на мене так впливало… За кілька днів я лежатиму на дивані, слухатиму італійську музику й підкидатиму до стелі тенісний м’ячик. IPhone вібруватиме на моєму животі, але я його ігноруватиму… Та все ж на один дзвінок я відповім, просто тому, що це буде анонімний номер, і я подумаю: «Раптом це Він». Але це буде не Він. Та коли я промовлю «алло», то почую у відповідь найсмішніше «р» у світі: «Ррруденька… привіт, маленька…»

26 липня 2010 року, день…

Законно молити Бога, щоб він не ввів нас у спокусу, але незаконно уникати тих спокус, які нас навідують.