Руденька - Юля Пилипенко
– Руденька… у тебе ох…на сукня… Де взяла? – Він накидав на мене плед.
– Не пам’ятаю, якщо чесно… десь купила.
– Молодчина. Ох…на сукня… і кашель у тебе такий самий. І ти нікуди не підеш, доки не скінчиться дощ. А тим часом врятуй мене від латвійської нареченої. – Петя озирався на всі боки.
– Це як? – не зрозуміла я.
– Ну просто прикрий мене. Мені просвітку не дає латвійська наречена. Ох…но вродлива, але геть їб…та. – Він дивився на мене усміхаючись.
– Гаразд, я тебе обійму ненадовго… поки дощ не скінчиться. – Я сміялася до сліз.
– Ну ж бо, признавайся, з ким ти вже встигла сьогодні познайомитися? – поцікавився мій знайомий.
– А з ким тут можна познайомитися? Сьогодні мені один чоловік запропонував Швейцарію… взамін на сигарету… просто тому, що в ресторані VIP-зони не виявилося сигарет, які він курить.
– Так ох…но… Що ти йому сказала? Коли летиш? – з посмішкою запитав Петя.
– Ніколи. Я подякувала йому і подарувала пачку сигарет.
– Збожеволіла? Він що, не сподобався тобі? Чи ти Швейцарію не любиш? – Петя кинув на мене свій хитрий погляд.
– Звичайно… річ тільки в цьому… Я Францію люблю. – Мене підкидало від сміху, і плед весь час сповзав з моїх плечей.
Щоразу, коли припинявся дощ, я поривалася підвестися з-за столу, але Петин голос спиняв мене: «Руденька… зараз знову почнеться дощ… невже ти не розумієш, що коли вже потрапила в мої лапи, то з них тобі не вирватися і дощ тебе не врятує? І латвійська наречена одразу мене помітить, якщо ти встанеш».
Ми пили чай, сміялися, Петя розповідав, на які категорії поділяються дівчата, ставив мені запитання, на які я відповідала без відповіді… і… нарешті остаточно й безповоротно заспокоїлося нічне ризьке небо:
– Все. Ми пішли гуляти. – Я різко скинула плед і підвелася з-за столу.
– Собака скажена… я так тебе й не зрозумів. Ну куди ти зібралося, курчатко? Зараз знову почнеться дощ.
– Петю… правда… я обожнюю дощ… і ми вже третій день збираємося з Елею погуляти Юрмалою.
– Гаразд… я тебе відпущу за однієї умови. – Петя загадково посміхався.
– Кажи, але я все одно піду. – Ми з Елею вже стояли біля столу.
– Якщо вам дорогою трапиться аптека, купиш нам зубну пасту? – серйозно спитав Петя. – У нас закінчується.
– Яку саме? – вирішила уточнити я.
– Найкращу. І поцілуй на прощання старшого товариша!
– У мене до тебе питання, Петю, – раптом вихопилося в мене. – Я ж можу поставити тобі одне запитання?
– Авжеж, давай. – Він уважно дивився на мене.
– Як ти почав цим займатися?
– Чим? – з посмішкою запитав він.
– Тим, чим займаєшся. Це сталося випадково, чи у такий спосіб ти реалізував задумане? – Була певна причина, чому мені хотілося знати відповідь на це запитання.
– Руденька… колись я зможу тобі розповісти… коли ми питимемо з тобою шампанське на тенісному корті. Згода? – Мені здалося, що він раптом зніяковів.
– Домовилися. Бувай. Дякую за приємний вечір.
– Напиши мені sms-ку, як купиш пасту! – кинув мені Петя на прощання.
Петя мав рацію: дощ почався знову… точніше, не дощ, а злива. Мій білий сарафан став прозорим, Елині брюки можна було викручувати, але ми й далі гуляли… Ми сміялися і насолоджувалися цією ніччю, її специфічним настроєм. Аптека вже була зачинена… О четвертій ранку ми повернулися до готелю… а вже за кілька годин я вирушила на ранкову пробіжку… і на зворотному шляху все-таки купила найдорожчу зубну пасту, яку тільки можна було знайти в Ризі. Мені хотілося зробити хоч щось приємне людині, яка знову змусила мене сміятися і повернула мені відчуття дитинства. Я не була впевнена, що знову зустріну Петю… але, з огляду на грайливий настрій моєї долі… здається, я таки мусила його зустріти.
Передостанній вечір нашого перебування в Юрмалі… Рядові сукні… рядовий концерт… Ми з Елею стояли на східцях біля входу до «центрального штабу» «New Wave», і вона відлучилася на п’ять хвилин – збігати до Наташі. Чекаючи на свою подругу, я підкурила сигарету…
«Ррруденька»… – почувся знайомий приємний голос. Я озирнулася і побачила Петю. Він посміхаючись уже прямував своєю особливою ходою до мене. За ним ішов Льоня, як завжди, із серйозним виразом обличчя: він уважно слухав розповідь якогось чоловіка.
Петя легенько обійняв мене, викинув мою сигарету, вдаючи, що ми танцюємо…
– Маленька, ну де ти нап…ла стільки гарних сукенок? – Він намагався розгледіти лейбл на моєму сарафані.
– Пам’ятаєш, ти в мене питав, чим я займаюся? – Я щосили намагалася стримати усмішку. – Я шию…
– Собака скажена… я тобі не вірю. – Петя сміявся.
– Петю, я маю для тебе подарунок…
– Для мене? Який? – Він щиро здивувався.
– Найкращий… – Я дістала із сумки наворочену упаковку з тюбиком зубної пасти і простягла йому.
Петя не звернув уваги на назву, його погляд відразу ковзнув по ціннику, який я спеціально не зняла – щоб не сумнівався, чи є
