Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

собою (часом і в нього траплялися моменти зневіри, коли він шкодував, що взагалі взявся за цю безнадійну справу), після боротьби, що тривала понад півроку і багато в чому виявилася успішною, Степан раптом здався. Одного дня, несподівано для всіх, він зібрав загальні збори й оголосив, що знімає з себе повноваження комерційного директора. На будь-які питання відповідати відмовився і залишив нашу, вже майже комерційну, газету ні в сих ні в тих.

Як з’ясувалося пізніше, його було звільнено з посади за коректорську описку: нашого Інвестора було помилково названо лідером ТРУБЗ(є), замість ТРУБЗ(нє), а крім того, було допущено описку і в самому прізвищі Засновника, через що це прізвище звучало досить непристойно. Це звільнення кардинально змінило подальшу долю Степана, він повністю присвятив себе релігії і став монахом в одному з православних монастирів Києва, залишивши дружину з двома дітьми керувати фірмою «Євро-мінус». Кажуть, нещодавно у нього з’явилися екстрасенсорні здібності, і тепер він безоплатно лікує карму численних хворих, які їдуть у монастир з усієї країни. Здається, із сусідніх країн також.

А в газеті тим часом настало безвладдя. І тут з’ясувалося, що, попри більш-менш вчасні виплати дуже скромних ставок і гонорарів, заборгованість перед друкарнею надзвичайно велика, і друкарня практично через день відмовляється надавати свої послуги, водночас побоюючись зовсім відмовитися від співпраці, адже тоді газета могла б перейти до конкурентів, так і не заплативши. Великі суми заборгували постачальникам паперу та іншим фірмам. Досі не заплатили навіть за офісні меблі та комп’ютери, які купили ще на самому початку. З усіх боків редакцію оточували борги, рахунки, погрози кредиторів. КРІС-2 опинився на межі банкрутства.

Третій труп невідомого

Під такими заголовками вийшли три найпопулярніші газети нашого міста — «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці» через два тижні після зникнення містера Арнольда. Усі вони розповідали про понівечений труп повнуватого чоловіка середнього віку, знайдений уночі біля смітника тієї самої новобудови. Біля тіла не виявили жодних документів, а відрізана голова щезла. Поряд із тілом знайшли футболку з написом «Holland». «Ведеться робота щодо встановлення особи потерпілого, — писали газети. — Існує припущення, що цією особою може бути зниклий за дивних обставин громадянин Голландії, який проходив двотижневе стажування у газеті КРІС-2».

Щоденники Теобальда Полуботка-Свищенка
Продовження

Лікарня Шато д’Амур розташована на перетині німецького, французького і швайцарського кордонів, з німецького боку. Можливо, саме це і вплинуло на панування тут тенденції зневажати все німецьке (зрештою, ще Ґете зауважив, що «Увічливий у німців лиш обман»), толерувати все швайцарське і поважати все французьке. Цікаво, чи змінилась би пропорція, якби клініку перемістили на кілька кілометрів у глиб французької або швайцарської території? Напевно можна сказати тільки одне — це ніяк не вплинуло б на панування тут культу всього українського, що лежить в основі лікувального методу мого батька.

Зневагу до всього німецького часто можна зустріти і поза межами клініки Шато д’Амур, особливо в емігрантському середовищі, яке ще не освоїло належною мірою мови своєї нової батьківщини, тому змушене задовольнятися дуже обмеженим колом спілкування. Але тим не менше більшість представників цього кола свято вірить Набокову в тому, що «у малих кількостях німці вульгарні, а у великих — вульгарні нестерпно». Хоча тільки меншість із цього середовища знає, хто такий Набоков, і вже зовсім одиниці вгадають, з якого твору ця цитата.

Підбором персоналу лікарні займається особисто мій батько, Шарль Полуботок-Свищенко. Основною умовою працевлаштування є ненімецьке походження або хоча б ненімецьке прізвище. Тут не зустрінеш нікого із прізвищем Бірбаум, Шульц, Лібкнехт, не кажучи вже про Мюллер, Борман чи Келлер. Мені розповідали, що одного разу намагався влаштуватися санітаром чоловік на ім’я Гоффман, але не взяли навіть його, незважаючи на те, що однією з основних засад тутешнього лікування є прищеплення пацієнтам любові до літератури, танцю, музики й образотворчого мистецтва.

Мій батько переконаний, що тільки та людина, освіта і світогляд якої збагачені здобутками всіх цих видів мистецтва, може знову віднайти втрачену внутрішню гармонію, а також гармонію зі світом, який її оточує.

Лікування за допомогою «естетично-натуральної концепції Полуботка-Свищенка» передбачає два найважливіших пункти: відразу до естетики німецької і обожнювання естетики української. Але це зовсім не означає, що здобутки німецької культури вилучені з арсеналу засобів, якими лікують пацієнтів Шато д’Амур. Зовсім навпаки, крім творчої спадщини Ернста Теодора Амадея Гоффмана (а також його творів, написаних іще під власним ім’ям Вільгельм, до того, як письменник змінив ім’я на честь Моцарта), тут використовують твори Ґете, Гайне, Шіллера, Ґьольдерліна і навіть Ґюнтера Ґрасса. На стінах можна зустріти чимало полотен Гундертвассера (у палатах прихильників авангардового мистецтва) та ілюстрацій до казок братів Ґрімм (для всіх решта), пацієнти часто обідають під музику Бетховена і проходять курс т. зв. «катарсисно-шокової» терапії, слухаючи у великих кількостях твори Шніттке, який хоч і не жив у Німеччині все своє життя, зате народився і жив у Росії, що, на думку мого батька, робить його діагноз особливо складним. Але основною метою цих студій є довести до свідомості кожного пацієнта, що німецька ментальність — мати депресії, а німецька нація схильна до неврозів більше, ніж будь-яка інша нація в світі.

— Вдумайтеся самі, — любить повторювати мій батько. — Ким був один із найбільших німецьких поетів Ґьольдерлін? Божевільним, заточеним у вежу, вся творчість якого сповнена трагізму, безвиході, відчуття апокаліпсису. Яка нормальна нація зробить культ із такої людини?

Або інша гордість нації, «Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґрасса. Починається словами: «Так, я не приховую, я пацієнт спеціального медичного закладу». Карлик із божевільні аналізує німецьку новітню історію. І це культовий роман німецької літератури XX ст. Я вже не кажу про різних там поборників «народно-культового» мистецтва типу Ганса Йоста, герої якого хапаються за револьвер, чуючи слово «культура», і відверто заявляють: «Я німець! Тому я добре знаю, що життя не можна ґвалтувати розумом». Іншими словами, «що в дурного на язиці».

А музика Шніттке? У вас виникає відчуття, що це писала психічно здорова людина?