Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Віктор Домонтович тим часом писав про козаків, загнаних колись у татарський ясир, а тепер звільнених людьми кошового отамана Сірка — і про раптове усвідомлення рабів, які отримали волю, рабів, що не хочуть повертатися додому. Писав про дикого ватажка гайдамаків Саву Чалого, який роками рубав і винищував поляків, аж доки не був змушений обставинами, під впливом Пилипа Орлика перейти на службу до маґнатів Потоцьких. Погодившись змінити одяг і зовнішній вигляд, набравшись стриманости й ввічливих манер, він розколовся внутрішньо, роздвоївся, пожер сам себе ненавистю й усвідомленням зради себе самого.
Писав про польського маґната Вацлава Жевуського, який віддавав усю свою істоту власним ідеям і пристрастям, не дбаючи про обставини й думку загалу, про політику й поміркованість, вивчав орієнталістику, був еміром і шейхом бедуїнів, вважався на Сході напівбогом, засипав поля на своїх подільських землях піском і наказав зробити з власного двору оазу; заснував школу лірників, кобзарів і бандуристів; обожнював арабських скакунів; одружився з селянкою і врешті-решт, після битви проти російських військ, таємниче зник 14 травня 1831 року.
А ще писав про радянські концтабори. Його персонаж — літній журналіст Радецький, якого називають Професором, — висловлює свої міркування серед снігів тундри, поруч із іншими ув’язненими працюючи на вирубці цілинного лісу в нестерпний мороз. Професор незґрабний і недолугий, коли йдеться про фізичну працю. Він не вміє втримати сокири в руках. Сокира вислизає і впивається лезом у ногу Професора.
Сюжет про невміння обходитись із сокирою і незграбним професором згодом використає Софія, пишучи спогади про свого першого чоловіка.
Але Радецький — водночас непривабливий, жалюгідний і зворушливий, упертий у своєму говорінні, послідовний у розвиванні й озвученні теорій, в усному вибудовуванні історіософських міркувань — нагадує самого автора.
Чи це не був спосіб Петрова витримувати кожну ситуацію, будь-які карколомні зміни у власному житті, вимушене прибирання ролей, зрощення з ними: звертатися до розумувань, міркувань, філософії, шукати розради в історії — нехай тільки у вигляді гіркоти від підтвердження давно відомого, пережитого в різних епохах, в різних культурах?
«І все ж таки він говорив! Він говорив докторальним тоном самовпевненої людини, немов на урочистих зборах з катедри перед ситими й розсудливими, добре одягненими людьми. Немов на ньому була не брудна, засмальцьована ватянка, а чорний сурдут, лаковані черевики й туго накрохмалений пластрон сорочки, і гайвороння не перелітало з дерева на дерево, і він не чухався, і заіндивіла борода не стирчала в усі боки розпатланим клоччям, і каламутні окуляри не були перев’язані мотузком.
Щоб простувати вперед, — казав він, — людство повернуло назад. Воно знов повернулось до форм, які проіснували тисячоліття і які воно, здавалось би, остаточно відкинуло хіба що кілька десятиліть тому. Року 1861 року було скасовано кріпацтво, року 1929 воно було відновлене знов».
Втіха від розуму.
У своїх автобіографіях, підшитих до справи, Петров то уникав згадки про батькове заняття, то вживав евфемізм «народився в родині вчителя». Аж доки не одягнув форму німецького лейтенанта, він ретельно уникав викликати підозри у власних симпатіях до почуттів вірян і старанно приховував свою обізнаність у питаннях теології. Рясно здобрюючи свої наукові статті цитатами з класиків діялектичного матеріялізму, він приховував здатність цитувати доладно й розлого твори отців Церкви І—VIII століть і виходити далеко за межі класичного періоду. На кожну цитату з «Початку родини, приватної власности і держави» Енґельса він міг навести кілька цитат з Климентія Римського, Ігнатія Антіохійського чи Полікарпа Смирнського. «Злидні філософії» Маркса або «Марксизм і філософія» Карла Корша діяли на певні ділянки мозку, печінку і підшлункову, тоді як у випадку представників Александрійської школи християнської теології, скажімо, Климента Александрійського чи Теогноста, крім мозку було відчутне закумульоване зусилля у хребті, сонячному сплетінні й легенях. Щойно заморожений літератор-модерніст цитував «Історію і класову свідомість» Дьйордя Лукача, який не визнавав історичної «необхідности» буржуазного модернізму, що втікав від діялектичної дійсности, йому цілком могли зринати в пам’яті думки Максима Сповідника чи Йоана Дамаскина, які непоясненним чином врівноважували.
Аж відступивши з німцями і потрапивши до Мюнхена («у справах Зовнішторгу», як свідчила його радянська легенда), професор Петров зміг вивести на поверхню цю свою вперту підводну течію. Він став одним з ініціяторів заснування 17 листопада 1946 року Української православної богословської академії, деканом педагогічного факультету, де викладав богословські дисципліни, не маючи спеціялізованої освіти. Звідки в ньому взялися теологічні знання? Очевидно, що особлива прив’язаність до питань християнської науки мала стосунок до батька. Платон Петров вивчав історію церкви і був автором великої кількости дослідницьких статей із теології.
Цинік і реаліст, скептик і тверезий прихильник Геґеля, власник «чистого розуму, схильного теоретизувати», у своїй статті «Християнство й сучасність» викладач патрології, професор Віктор Петров аналізує кризу людства, яке, розвинувши власні знання й технології, не встигло змінити себе, виявилося неготовим до плодів розвитку техніки. Свідченням цього є катастрофи та війни, руїни не тільки міст, а й ідеологій.
Вихід із глухого кута раціональний прихильник методу діялектичної тріяди бачить в ірраціональному: у поверненні собі віри в чудо, у святості.
«Лише два століття знадобилося модерному людству, щоб ствердити свій деміюрґізм на знеґованих шляхах техніки й раціоналізму. Ствердити свій деміюрґізм і з жахом упевнитись, що воно стоїть перед загрозою катастрофи. Перед загрозою власного самознищення.
І тепер людство мусить сказати: Не механічна кавзальність, а чудо. Не техніка, а віра».
Від вивчення філософії Арістотеля, Платона, Плотина, Сенеки, блаженного Августина, Петров — цілком узаконено з ідеологічної точки зору — будучи радянським науковцем, заглиблюється в діялектику Геґеля. Він відточує свій науковий метод і знаходить опору у принципі діялектичної тріяди, яким послуговується у власних пошуках. Його цікавлять Кант, Фіхте, брати Шлеґелі, Шіллер, Шеллінґ, Ґете. Згодом, протягом років еміґрації («еміґрації»?), коли, ніким не контрольований або радше з дозволом від зверхників на будь-яку поведінку, Петров розгортає свою діяльність на повну міць, одразу в усіх можливих напрямках власних зацікавлень, водночас щедро та жадібно, повноводо створюючи тексти, концепції і теорії, пишучи літературознавчі статті й художні твори, він з особливою віддачею вкладається в свою «історіософську концепцію», суть якої в дечому перегукується з теоріями Мішеля Фуко — тільки Петров формулює власні думки на цю тему на два десятиліття раніше.
Йому йшлося про розриви й зв’язки, про пов’язаність усіх історичних процесів, про причини та наслідки на тлі переконання чи усвідомлення, що історичний
