Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Біля ями чоловіків одного за одним скидали на дно. За мить до падіння туди з ними могло відбуватись роз’єднання тіла і сприйняття: хтось отримував пронизливі, неймовірної чіткости й охоплення кадри, що виходили за рамки урочища, за межі Карелії, Росії, Радянського Союзу; чиїсь останні хвилини повністю зосереджувалися на одному чутті — жирному і свіжому запахові глиці й сирому, гіркуватому, попелистому запахові моху, чи на рисунку гілок, чіткість і промовистість якого перевершувала здатність витримувати; більшість залишалася майже відсутньою, спаралізована нутряним страхом, приголомшена абсолютною незбагненністю того, що відбувалося.

Мозок більше не діяв разом із тілом, уривки думок клубочились і шарпались, самою своєю наявністю посилюючи жах, тіло було невідомо де, покинуте напризволяще, розладнане кожною своєю клітиною. З глухим ударом воно падало на дно ями ще живе, одразу ж лунав постріл, відлунюючи лісом, хрипким голосом бурмотів щось Матвєєв. Він стріляв кожному в потилицю. За день убивали 180–265 людей. Того дня, коли розстріляли Зерова, було вбито найбільшу кількість людей.

З кожним днем розстрілу виконавці дедалі більше входили в раж. Захват приходив на зміну втомі, сльози накочували після спалаху звірячого шалу. З кожним наступним в’язнем застосовували додаткові знаряддя, вигадували тортури, реготали, знущалися, впадали в п’яне безумство. Листопадовий пісок задубів від крови. Місце страти чорніло поміж стовбурів — здаля можна було подумати, що там розверзлася бездонна прірва. Запах відчувався вже за кількасот метрів. Його розносило вітром.

20 грудня 1937 року «за самовіддану роботу боротьби з контрреволюцією» капітана Матвєєва нагородили орденом Червоної Зірки і радіолою.

Чому ми так сильно страждаємо від невідання тих чи інших фактів з життя осіб, що нас приваблюють і манять, ніби це могло нам чимось допомогти, щось пояснити? Навіть маючи перед очима докладно розписаний похвилинний перебіг кожного дня, ми все одно мало що здатні були б збагнути. Почуття й мотиви залишаються непроникними, навіть коли йдеться про людей, які поруч. Що вже казати про письменника й археолога, похованого на воєнному цвинтарі, та ще й захищеному труною своєї дружини — Сфінксом-немовою.

Неспокій, посилений неспроможністю довідатися відповіді на запитання, має в своєму осерді екзистенційні причини. Нам здається, що якби ми точно знали, яким чином людину було завербовано і якими саме спецслужбами, які завдання перед нею ставили і які з них виявились виконаними, а які — проваленими, яким чином відбувалося викрадення, і чи було це викраденням — чи, може, майстерним інсценізуванням викрадення самим зниклим, з яких причин його не вбили, чим він заслужив на те, щоб йому дозволили жити, тихо працювати, згодом — навіть налагодити особисте життя, чим він заслужив на те, щоби бути таким щасливцем — о, якби нам було це відомо, здається нам, це відкрило би доступ до універсального, цілющого знання про нас самих. Таємниці мучать, бо ми наївно віримо, що розгадка кожної таємниці містить у собі обіцянку, дану нам особисто.

Коли Петров довідався, що трапилось із Зеровим? Коли він точно знав, що Зеров уже неживий? На що це схоже: розуміти, що ця доля від самого початку була заготовлена і для тебе самого? Те, що трапилось із Зеровим, Филиповичем, Драй-Хмарою, сотнями і тисячами інших — мусило трапитись і з тобою. Те, що твоє життя поточилось іншою стежкою, навіть не так — іншими стежками, які раптово обривались, а ти продовжував рухатись у незнаному просторі, навпомацки, витоптуючи шлях у темряві, — лише збіг випадковостей, лише ірраціональна гра обставин, що вилаштовувалися камінцями, дозволяючи тобі робити крок за кроком і не зірватись у прірву. Скільки разів і як давно ти мав уже загинути, дрібний і неважливий, нецікавий із усім своїм інтелектом, душею і тілом, непомітний і нікчемний серед мільйонів інших так само непомітних і нікчемних, неповторних живих людей, перемелених у жорнах на кісткове борошно, — усвідомлення цих речей мусило вплинути кардинально. Очевидно, цей приголомшливий досвід, що тривав довгими днями й роками, нестишне відчуття навислої загрози, напруження й очікування найгіршого, тимчасом як найгірше траплялося з близькими людьми, зі знайомими і незнайомими, з людьми далекими, але такими мало чим відмінними, навчили головного.

Наприкінці війни, потрапивши до Німеччини разом із німецькими військами, що відступали, Петров отримав змогу писати без жодних обмежень. Це мусило бути п’янке відчуття, що забивало памороки. Або, можливо, втіха насправді виявилась не такою й значною порівняно з безліччю чинників для страждань і неспокою: небезпека бути викритим (спочатку — німцями, згодом — українцями-еміґрантами, власними друзями і знайомими), всюдисущість радянських спецслужб, непевність щодо їхніх рішень і логіки, чужа країна, незнаний европейський світ, невлаштованість, непевність післявоєнного часу, загальне лихо навколо, розлука з коханою жінкою й — імовірно — неможливість підтримувати з нею зв’язок. А ще — втрата друзів, думки про їхні страждання, біль від невідання; почуття провини перед Зеровим, спогади, сни, фантазії про те, через що тому довелось (і, можливо, доводиться далі) проходити. Почуття провини перед ними всіма, старанно приглушене психікою. Паскудні роздуми про зраду, її відносність, її неминучість (якщо ти живий). А також: проживання власного паралельного життя, яким воно мало би бути, якби не…

Спочатку він опинився в Берліні, трохи згодом — у Фюрті, потім — у Мюнхені. Там, у Швабінґу, винайняв зручне помешкання на другому поверсі — хоча вхідні двері були обвуглені, а сходи нестерпно рипіли — налагодив добрі стосунки з власницею. Партер займала величезна аптека, на першому поверсі розташувався невеличкий театр, який тільки-тільки знову почав відживати після війни.

Господиня вивчила основні звички свого пожильця, приносила вранці каву до його кабінету. Обоє полюбили ці ритуальні діялоги — обговорення погоди, наслідків війни, обмін чутками, спільний вибір страв до невибагливого меню. Господиню зворушував східний акцент професорової німецької мови, знаної здебільшого з книжок. Вона не могла знати, що українською мовою її квартирант розмовляє з російським акцентом. Як не могла знати й того, що російською мовою розмовляє з акцентом українським.

Незбагненним чином він знав безліч таверн, льокалів і кнайп, розташованих у розбомблених закапелках Берліна — десь на Шарлоттенбурґу чи біля Тірґартена, — де можна було несподівано знайти щось їстівне на обід. І навіть напої. У ті часи то було схоже на магію.

У Фюрті він приходив на берег річки і, роздягнувшись до плавок, грівся на сонці.

Різноманітні теорії і концепції робили його майже щасливим. Натрапивши де завгодно — в поезії чи в газетному оголошенні — на уривок тексту, що зачіпав його несподіваним ракурсом, він місяцями вибудовував навколо цієї основи несподівані конструкції. Приходив до товариства, кланявся паням (стриманий нахил вперед, не згинаючи тіла в попереку), вкладав своє тіло у м’яке крісло і, виблискуючи окулярами, вдоволено киваючи черепашачою голівкою з ледь зизуватими очима, заходився монотонно й скрипуче розвивати