Вовк-тотем - Цзян Жун

голосно промовив: «Вовчику, Вовчику, їсти, пити!» Це був єдиний ефективний спосіб, який Чень Чжень і Ян Ке поступово для себе визначили, щоб змусити Вовчика повертатись додому щоразу після прогулянки. Коли він почув про те, що можна їсти й пити, у нього на кінчику язика виступила слина, він миттю й зовсім забув про щойно скоєне і, навіть не обертаючись, побіг додому, тягнучи за собою Ченя. Удома він підбіг до своєї миски й з ентузіазмом почав чекати, коли принесуть їжу й воду. Чень Чжень накинув залізне кільце на дерев’яний стовпчик, зафіксував ланцюг, після чого кинув Вовчику байбачу шию й зачерпнув йому півмиски води. Оскільки Вовчика мучила спрага, він спочатку облишив маслаки й занурив усю голову в миску з водою, випивши одним ковтком ледь не половину її. Для того щоб привести Вовчика додому після прогулянки, йому не слід було давати до цього пити цілий день, тоді під час прогулянки, коли він набігається так, що спітніє й уся паща його буде в слині, коли він зголодніє й захоче пити, варто буде тільки згадати про воду, як він дуже кумедно потягне людей додому.

Коли Чень Чжень забіг до юрти, щоб змінити пов’язку, Ґао Цзяньчжун, побачивши сліди вовчих зубів, так злякався, що почав наполягати на уколі. Чень Чжень і сам не хотів покладатись на везіння, тож швидко сів на коня і поїхав до юрти молодої інтелігенції на третій скотарській бригаді, щоб сільський лікар Сяо Пен дав йому укол з вакциною проти сказу, обробив і забинтував рану, при цьому Чень попросив його в жодному разі не розповідати іншим про те, що вовк покусав людину. В обмін на це Чень обіцяв пробачити йому втрату своєї книжки «Червона зоря над Китаєм»,[156] більше того, навіть пообіцяв позичити йому ще «Біографію Наполеона» та «Батька Горіо», тож Сяо Пен вимушений був погодитись, хоча з бурчанням сказав:

— Щоразу, коли я їду до Комітету пасовища, Відділ охорони здоров’я дає мені тільки три-чотири ампули з вакциною проти сказу, дві я вже використав, коли робітників покусали собаки скотарів, тож тепер доведеться в таку спеку знову їхати до Комітету.

Однак Чень почав умовляти його, причому він навіть не пам’ятав, що він казав, оскільки голова в нього була забита тим, як уберегти Вовчика. Отже, Вовчик нарешті вкусив людину, а степові правила в цьому випадку найвищою мірою суворі — якщо собака вкусить вівцю, її відразу ж уб’ють, а якщо вкусить людину, тим більше має вмерти просто на місці, тож Вовчику, який укусив людину, не буде жодних послаблень. Утримувати вовка — вже само по собі великий непослух, а якщо він тепер ще й свої зуби пускатиме в хід, то прийшов йому кінець. Чень Чжень сів на коня й, забувши всі хвилювання про рану, всю дорогу ляскав себе по голові, бажаючи, щоб у мозку виділилось трохи більше сірої речовини й він вигадав спосіб уберегти Вовчика.

Коли він повернувся додому, то застав Яна Ке й Ґао Цзяньчжуна за суперечкою про те, що зробити з цим вовком, який почав кусати людей. Ґао Цзяньчжун голосно казав:

— Ну й Вовчик! Якщо він навіть Ченя наважився вкусити, то хто ж тепер зможе уникнути його зубів? Потрібно його вбити! Раптом він знову почне кусати людей, що ми тоді будемо робити? А коли ми переїдемо на осіннє пасовище, то між загонами буде відстань у п’ятдесят-сімдесят лі, тоді й уколу не зробиш, а вовчий сказ ще страшніший, ніж собачий, тож якщо людина заразиться через його зуби — це може коштувати їй життя!

Ян Ке стиха сказав:

— Я боюся, що Комітет більше не дасть нам із Ченем вакцини проти сказу. Її взагалі мало й використовується вона, щоб попередити сказ від випадкових укусів вовків чи собак, хто ж нею буде забезпечувати людей, які утримують вовка? Я пропоную… На мою думку, краще швидше відпустити його, адже якщо не зробити цього зараз, то з бригади пришлють людину, яка його вб’є.

— Цей вовк укусив людину, а ти хочеш його випустити! — здивувався Ґао Цзяньчжун. — Видно, ти ще хитріший за пана Дунґо![157] Тут не все так просто!

У цей момент у Ченя раптом усе проясніло в голові. Стиснувши зуби, він сказав:

— Я вже все продумав, його не можна ані вбити, ані відпустити. Якщо вбити Вовчика, то вийде, що я даром терпів його укуси і дарма витратив стільки своїх сил за ці дні. А якщо відпустити його, він, можливо, не виживе на волі й це буде те саме, що й убити його. Адже навіть якщо Вовчик зможе безпечно повернутись до вовчої зграї, її вожаки можуть прийняти його за чужака або за «вовчого шпигуна», хіба ж він тоді залишиться живим?

— Що ж тоді нам робити? — запитав Ян Ке із темним, як хмара, обличчям.

— Єдиним виходом зараз, — сказав Чень, — є зробити Вовчику операцію на зубах — відкусити лещатами гострі кінчики на його іклах. Адже найбільшої шкоди завдає їхня гострота. Якщо ж позбавити вовчі зуби їхньої гостроти, то «тупим ножем» кусати людину — крові не побачиш і уколи не потрібно буде робити… Ми ж надалі будемо годувати вовка різаним на шматочки м’ясом.

Ян Ке, похитавши головою, сказав:

— Це, звичайно ж, дієвий спосіб, однак він дорівнює тому, щоб убити Вовчика. Як же зможе жити в степу вовк, позбавлений своїх гострих зубів?

— Однак іншого виходу в мене немає, — сказав, похиливши голову, Чень. — У будь-якому разі я не вважаю, що потрібно кидати все на півдорозі, тільки через те, що мене один раз укусив вовк. Крім того, може