Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

ми виплекали в своїй душі і які були втіленням наших палких бажань, обернулися в ніщо! Той аркуш паперу став ніби магічним закляттям, що висушило квітучий сад, де ми мріяли гуляти, і життя постало перед нами негостинною, понурою пустелею. Та коли й нам здається, що не завадить трохи набратися духу, перше ніж довірити таємницю, сховану в листі, легенькому натискові пальців, то, мабуть, можна виправдати й звичку майстра Абрагама, яку ми засуджували: зрештою, цю звичку засвоїв і сам біограф від тієї фатальної пори, коли майже кожен лист, що його він отримував, скидався на скриньку Пандори, з якої, тільки-но їі відчиниш, вилітали на світ божий тисячі нещасть і неприємностей. Хоч майстер Абрагам замкнув капельмейстерів лист у шухляду свого бюрка, чи письмового столу, і подався гуляти в парк, ласкавий читач усе-таки негайно взнає до слова, що в ньому було. Йоганнес Крейслер писав:

«Любий майстре!

«La fin couronne les oeuvres»,[251] – міг би я вигукнути, як лорд Кліффорд у Шекспіровому «Генріхові VI», коли високоблагородний герцог Иоркський завдав йому смертельного удару. Бо мій капелюх – Бог свідок! – тяжко поранений упав у кущі, і я за ним навзнак, мов той, про якого після бою кажуть: «Він поліг» або «Його скосила куля». Але такі небораки рідко підводяться, а ваш Йоганнес, любий майстре, схопився, та ще й дуже швидко. Про свого тяжко пораненого товариша, який, щоправда, впав не поряд зі мною, а полетів через мою голову чи, радше, з моєї голови, я не міг подбати, бо мав інший клопіт – зробивши добрячий стрибок убік (я вживаю це слово не в філософському і не в балетному його значенні, а тільки в гімнастичному), я ухилився від дула пістолета, якого хтось не далі як за три кроки націлив просто в мене. Але я зробив щось іще більше: раптово перейшов від оборони до нападу, кинувся на напасника і без зайвих церемоній устромив у нього свою шпагу. Ви завжди дорікали мені, майстре, за те, що я незугарний в історичному жанрі й нездатен нічого розповісти без зайвих фраз та відступів. Що ви тепер скажете про цей стислий опис моєї італійської пригоди в зіггартсгофському парку, яким великодушний князь так лагідно порядкує, що терпить у ньому навіть бандитів, мабуть, задля приємної різноманітності?

Вважайте все досі сказане, любий майстре, за попередній короткий виклад історичної хроніки, яку я, коли не стане на заваді моя нетерплячка і пан пріор, хочу написати для вас замість звичайного листа. Про саму пригоду в лісі майже нема чого додати. Звичайно, коли гримнув постріл, я відразу збагнув, що ним винагороджували мене, бо, падаючи, відчув пекучий біль з лівого боку голови, яку конректор у Генієнесмюлі слушно називав «упертою». І справді, мій відважний череп виявив упертий опір гидотному олову, тому сліду від рани майже не помітно. Але повідомте мене, любий майстре, повідомте мене відразу, як отримаєте листа, або сьогодні ввечері чи хоча б завтра вранці, в кого я вгородив шпагу? Мені було б дуже приємно почути, що я пролив не звичайну людську кров, а бодай трішки князівської, принаймні сподіваюся, що так воно й було. Отже, майстре, випадок довів мене до вчинку, який пророкував мені злий дух у рибальській хатині! Може, маленька шпага тієї хвилини, коли я вжив її для оборони від убивці, обернулася в страшний меч Немезіди, що карає криваві злочини? Напишіть мені про все, майстре, а насамперед про те, що то за зброя, яку ви дали мені в руки, що то за портрет? Хоч ні, ні, не кажіть мені про це нічого. Нехай цей образ Медузи, від погляду якої скам'янів небезпечний злочинець, залишиться для мене нез'ясовною таємницею. Мені здається, що цей талісман утратить силу, тільки-но я дізнаюсь, який збіг обставин обернув його в чарівну зброю. Чи повірите ви мені, майстре, що я й досі не роздививсь як слід на ваш мініатюрний портрет? Коли вже можна буде, ви розповісте все, що мені потрібно звати, і я передам талісман у ваші руки. А поки що годі про нього! Буду провадити далі свою історичну хроніку.

Коли я ввігнав свою шпагу в згаданого вище напасника і він, навіть не зойкнувши, звалився додолу, я кинувся геть, швидко, мов Аякс,[252] бо чув у парку гомін і був певний, що мені загрожує небезпека. Я хотів тікати в Зіггартсвайлер, але в темряві збився з дороги. Я біг усе швидше й швидше, не втрачаючи надії, що знайду дорогу. Я перелазив через канави, видряпувався на кручі і, нарешті, смертельно виснажений, впав у кущах додолу. Раптом перед очима в мене ніби спалахнула блискавка, я відчув гострий біль у голові і прокинувся від глибокого сну. З рани дуже йшла кров, я перев'язав її хусточкою так добре, що краще не впорався б з нею і найдосвідченіший ротний хірург на полі бою, і вже весело, радісно озирнувся навколо. Недалеко від мене здіймалися могутні руїни замку. Ви бачите, майстре, що я, на превеликий свій подив, опинився на Гаєрштайні.

Рана перестала боліти, я почував себе відпочилим і бадьорим. Коли я вийшов з кущів, що правили мені за спальню, сонце вже піднялося над обрієм і посилало на ліс і луки своє яскраве проміння, немов радісне ранкове вітання. Пташки прокинулись у кущах і, щебечучи, купалися в прохолодній росі, тоді раптом шугали вгору. Глибоко піді мною, ще огорнутий нічним туманом, лежав Зіггартсгоф, але невдовзі туман розвіявся, і з нього з'явились дерева й кущі, охоплені золотим полум'ям. Озеро в парку скидалося на сліпуче, осяйне дзеркало, рибальська хатина була як маленька біла цятка біля нього; мені здавалося, що я навіть чітко бачу місток. Перед моїм внутрішнім зором постав учорашній день, але вже як давно