Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

Хор:

Я сидів біля Муція, отже, тепер була моя черга виступати з соло. Всі досі проспівані імпровізації так відрізнялися від тих віршів, які я писав раніше, що мене охопив страх і тривога: чи не порушу я звучання композиції всього твору? Тому й вийшло, що коли хор скінчив, я ще мовчав. Хтось уже підняв чарку й вигукнув: «Pro poena!»[250]коли я, величезним зусиллям волі поборовши свої вагання, набрався духу й заспівав:

Хор:

Моя імпровізація викликала тривалі, нечувані оплески. Шляхетні юнаки з радощів кидались до мене, брали в лапи і пригортали до своїх схвильованих грудей. Отже, й тут у мені впізнали генія! Це була одна з найкращих хвилин у моєму житті. Потім на честь багатьох великих, славетних котів, насамперед тих, які, незважаючи на свою велич і славу, були далекі від філістерства, що вони довели словом і ділом, ми вигукнули полум’яне «ура!», після чого розійшлися.

Але пунш трохи затуманив мені голову, дахи немов хиталися перед моїми очима, і я насилу утримував рівновагу, користаючись хвостом, як акробати жердиною. Відданий Муцій, помітивши мій стан, допоміг мені і крізь слухове віконце щасливо довів додому.

Голова в мене крутилася, як ніколи досі, я довго не міг

(А. м.) знав не гірше за прозірливу пані Бенцон, та що я саме сьогодні, якраз тепер отримаю від тебе, вірний друже, звістку, моє серце не передчувало. – Так сказав, приємно вражений, майстер Абрагам, коли впізнав руку Крейслера на отриманому листі. Він, не розпечатавши листа, замкнув його в шухляду письмового столу й подався в парк.

Майстер Абрагам уже багато років мав звичку по кілька годин або й по кілька днів не розпечатувати отриманих листів. «Якщо лист нецікавий, – казав він, – то байдуже, коли його прочитаєш, тепер чи згодом; якщо в ньому погана звістка, то я виграю ще кілька радісних чи принаймні спокійних годин; а якщо звістка приємна, то розважна людина може трохи й почекати, щоб раптова радість не забила їй памороки». Цю майстрову звичку, певна річ, треба засудити, бо людина, яка відкладає нечитаними листи, зовсім нездатна бути купцем чи писати політичні або літературні огляди; з цього також дуже добре видно, скільки всілякого лиха чигає на того, хто не здатен бути ні купцем, ні газетярем. А що стосується біографа, який пише ці рядки, то він анітрохи не вірить у стоїчну байдужість майстра Абрагама, а пояснює цю його звичку швидше нерішучістю чи навіть страхом перед таємницею, схованою в листі. Адже це велика, зовсім не схожа ні на яку іншу втіха – отримувати листи, тому нам приємні й особи, що з їхніх рук ми отримуємо цю втіху, а саме листоноші, як зауважив уже десь один дотепний письменник. Це, сказати б, такий собі милий самообман. Біограф пригадує, що коли він, ще бувши студентом, з тугою в серці довго й надаремне очікував листа від однієї любої йому особи, то слізно благав листоношу, щоб той якнайшвидше приніс йому листа з рідного міста, і за те обіцяв дати йому добру винагороду. Листоноша з хитрою міною взявся зробити все, що треба, й через кілька днів, коли справді надійшов лист, переможно вручив його, ніби тільки від нього залежало, дотримає він слова чи ні, і спокійно сховав до кишені гроші на пиво. Проте біограф, може, теж надто схильний до самообману, не знає, чи й ти, любий читачу, розпечатуєш листи з таким почуттям, як він, – з великою радістю, але водночас і з дивним острахом, від якого в тебе аж серце колотиться, хоч навряд чи в листі є щось дуже важливе для тебе. Може, це те саме почуття, яке стискає нам груди, коли ми заглядаємо в пітьму свого майбутнього, і якраз тому, що досить легенько натиснути пальцями, щоб таємне стало відомим, та мить, коли ми розпечатуємо листа, і сповнює нас такою тривогою. І справді, скільки прекрасних надій поламано разом з тією фатальною печаткою, скільки чудових образів, які