Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

У хаті, хоч зоріло, спустила штори на вікна, засвітила лампу й сіла писати.

«Перстень перед десятою вручено мені. На вашу особу не мала я найменшого підозріння.

Марта Сидоренко»

Коли написала сімнадцять карток і заадресувала сімнадцять конвертів, вийняла з-за пазухи перстень, замкнула його до шкатулки й почала стелити собі постіль.

Ранком перед десятою збудив Марту нетерпеливий голос електричного дзвінка. Накинувши на себе в поспіху шаль, пішла Марта відчиняти ранньому гостеві: Оксана Перегірська, приятелька й господиня вчорашньої вечірки.

— Ради Бога, скажи, Марто… Дістала вже перстень?.. Ми з чоловіком до ранку очей не стулили… така неприємність у нашім домі!..

Марта спокійно взяла Оксану за лікоть:

— Але ж так… Вже година, як приніс мені його посланець… Прошу, Сянко, заходь досередини… Я оце саме скінчила писати повідомлення до вас всіх про це…

Оксана Перегірська нахилилася над горою заадресованих конвертів.

— О, навіть до нас є повідомлення!.. Чекай, Марто, я не бачу повідомлення на адресу Ігорева… адже справа ця може найбільше його обходити…

Марта з навмисне зле удаваним здивуванням:

— Доктор Ігорів? Ах, я забула, зовсім забула й його повідомити про те що перстень вже повернено мені.

— Ну будь здорова, Марто.

— Па.

Ще того самого дня всі учасники вечірки знали про те, що доктор Ігорів не дістав запевнення, що на його особу не було найменшого підозріння.

1935 р.

В. Домонтович (Віктор Петров)

10 жовтня 1894 — 8 червня 1969

Ця людина мала щонайменше три імені. Художню прозу підписувала «В. Домонтович», філософські есеї — «Віктор Бер». Під науковими розвідками — літературознавчими, етнографічними, археологічними — ставила власне прізвище: Віктор Петров.

Народжений у Катеринославі, Петров був одним із небагатьох суто «міських» українських письменників — навіть з походження. Навчання в Київському університеті (1913—1918) звело його з майбутніми неокласиками — Филиповичем, Зеровим, Рильським. Як учень академіка Лободи він з 1927 року перебрав керівництво Етнографічною комісією ВУАН. Під час погрому 1930-х мусив публічно каятися — але долі більшості колег-неокласиків уникнув. У війну — редагував журнал «Український засів» в окупованому Харкові. По війні викладав у мюнхенських Українському вільному університеті та Богословській академії. Написав приголомшливу за силою книгу' «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору». Був одним із найяскравіших діячів Мистецького українського руху (МУР).

У 1949 році загадково зник — і частина еміграції вважала: Петрова вбили бандерівці. Однак згодом його ім’я промайнуло у виданому в Москві покажчику археологів СРСР. Останні роки Петров прожив у Києві. Взяв участь у підготовці «Вибраного» Миколи Зерова (1966) і одружився з удовою Зерова Софією (трагічний і зворушливий роман із цією жінкою тривав від кінця 1920-х). Був нагороджений військовим орденом і похований з почестями на Лук’янівському кладовищі. В чому полягала місія Петрова як радянського розвідника — досі невідомо.

Літературний дебют письменника — роман «Дівчинка з ведмедиком» — датовано 1928 роком. Далі з’явилися «Аліна і Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1930). Потім — тривале мовчання. Романи «Без ґрунту» і «Доктор Серафікус», численні блискучі есеї та оповідання, спогади про неокласиків «Болотяна Лукроза» — надруковані вже у війну, або по війні. І до читача в Україні прийшли, відтак, зі спізненням у майже п’ять десятиліть.

Соломія Павличко колись написала: «Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича — його літературну креатуру. Мало не кожний Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію». І це — правда. Як правда й те, що маємо в особі Домонтовича одного з найбільших письменників-модерністів, після якого писати «як Мирний і Нечуй» було вже неможливо.

© Максим Стріха, літературознавець, перекладач (Київ)

Емальована миска

Постать людини в сірому халаті чітко викреслювалась на відкритому горбку. Жовта доріжка між темно-зеленими кущами ліщини йшла вгору і раптом, ніби одрізана, заломлювалася. За горбком одкривався простір, перерізаний вузькою щілиною глибокого яру, а за яром сірозелена далечінь і небо, вкрите біло-димчастими хмарками.

Халат з ніжно-рожевими смужками — стандартне вбрання для хворих — був явно закороткий для нього. Довгі руки безпомічно й незграбно висіли вздовж тулуба, вузька голова з гострим тонким носом і прямими бровами була, як у сліпих, піднята вгору.

Помітивши мене, він швидко пішов мені назустріч. Тоді відразу спинився і тепер стояв, нерішучий, сповнений вагань, не насмілюючись звернутись до мене. Він ніяково почервонів і дивився вбік, удаючи, немов гілка, листок або птах, схований у глибині куща, цікавлять його найбільше.

Я звернувся до нього тоном, усталеним між лікарем і пацієнтом, що підкреслює різницю між двома людьми, що з них один володіє необмеженим авторитетом, правом єдиного й виключного присуду, цілитель, геній і маг, могутній і безумовний владар, і другий, один з тих, що позбавлені власного ім’я й всіх життєвих відрізнень, підводяться під загальну категорію хворих. Перший є всемогутніший в своїй умовній величі за Чінгіс-хана, і другий є ніщо, підлеглий, нівельований і знищений.

— Ви щось хотіли мені сказати? — спитав я.

Він спалахнув. На його блідому обличчі виступив ніжний, як у дівчини, рум’янець.

Він був худорлявий і виснажений, як людина, що довший час жила надголодь або яка перебуває в стані глибокої моральної депресії. Зосереджений в собі і насумрений, хоч і без тієї німої й темної пригнічености, що важкими зморшками, як рубцями ран, карбує обличчя, коли недуга огортає людину чорними сутінками хмурого смутку.

— Прошу, — сказав я, підбадьорюючи його, — прошу, я ладен вас слухати.

Він мав вигляд цілком нормальної людини. Спокійний, лагідний, врівноважений, без тієї розхристаної збуджености, яка властива психічним хворим. Високий на зріст, стрункий, з синіми, немов замріяними, очима і ясним відкритим чолом.

Я спостерігав його, хоч він і не належав до моїх пацієнтів. Серед потвор, кретинів, паралізованих, серед фантастичних виродків і недоносків з одвислими й слинявими устами, серед маніяків зі спиненим і відсутнім поглядом, він кидався в вічі. Інші були нелюди, напівлюди, тварини, які вже пізнали, що таке людський гріх і людський злочин; він один справляв враження людини. Ті несли на собі клейно кари, цей же був чистий. Він становив виняток.

Він мені подобався своєю делікатною боязкістю. Його мрійлива нерішучість, заглиблена в собі відсутність приваблювала мене до нього.

І тепер, щоб заговорити зі мною, він мусів переступити через поріг своєї ніяковости. Спазма кривила йому уста. Він робив зусилля, щоб перебороти свою сором’язливість.

— Докторе! —