Українська література » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
огидним, наче звичайний спирт.

— Ще по одній? — запитала вона.

— А чом би й ні? Очевидно, така моя доля — наживатися на війні. Мені дозволили приїхати до Америки, бо війна; я знайшов роботу, бо війна; а тепер я п’ю російську горілку, бо знову ж таки — війна. Мимоволі я став паразитом.

Наташа Петровна підморгнула.

— А чому б не стати ним із власної волі? Так значно приємніше.

Ми їхали вгору по П’ятій авеню, вздовж Центрального парку.

— Тут починається ваша територія, — сказала Наташа Петровна.

Невдовзі ми звернули на Вісімдесят шосту вулицю. То була типова широка американська вулиця, втім, вона відразу нагадала мені маленькі німецькі містечка. По обидва боки тулилися цукерні, пивнички, будки з гарячими сосисками.

— А тут іще розмовляють німецькою? — запитав я.

— Та скільки завгодно. Американці великодушні. За таке вони нікого не посадять. Це вам не німці.

— І не росіяни, — відповів я.

Наташа Петровна засміялася.

— Американці теж кидають людей за ґрати, — зауважила вона. — Наприклад, японців, які тут живуть.

— А ще французів та емігрантів із Європи.

— Думаю, всюди ув’язнюють невинних. Правда ж?

— Можливо. Хай там як, але нацисти, які мешкають на цій вулиці, досі на волі. Чи могли б ми поїхати деінде?

Наташа Петровна якусь мить мовчки дивилася на мене.

— Зазвичай я не така, — мовила задумливо. — У вас є дещо таке, що мене дратує.

— Цікаво. І зі мною це відбувається.

Вона не звернула уваги на мої слова.

— Оте «дещо» — це прихована самовдоволеність, — пояснила вона. — Вона схована так далеко» що годі знайти. І все одно вона злить. Розумієте?

— Звісно. Я і сам злюся, коли відчуваю таке в інших. Але чому ви мені це розказуєте?

— Щоб вас подратувати, — відповіла Наташа Петровна. — Саме тому. А я? Що вас у мені роздражнює?

— Нічого, — відповів я, розсміявшись.

Вона спаленіла. Я відразу пошкодував, але було вже надто пізно.

— Клятий німець, — сказала тоді.

Вона зблідла і почала уникати мого погляду.

— Можливо, вам буде цікаво знати, що Німеччина позбавила мене громадянства, — відповів я і відразу розлютився, що таке бовкнув.

— Це й не дивно! — Наташа Петровна постукала по шибці. — їдьте до готелю «Ройбен».

— Перепрошую, мадам, а на якій він вулиці? — запитав водій.

— Це там, де ви мене чекали.

— Добре, мадам.

— Вам не потрібно відвозити мене назад до готелю, — сказав я. — Я можу вийти і тут. Скрізь повно автобусів.

— Як хочете. Ви тут удома.

— Зупиніть, будь ласка! — попросив я водія, а потім вийшов. — Наташо, дуже вам дякую.

Вона не відповіла. Я стояв у Нью-Йорку на Вісімдесят шостій вулиці і дивився на кафе «Гінденбурґ», звідки лунала духова музика. На вітрині кафе «Ґайґер» лежав домашній німецький крендель. У крамниці поруч висіла кров’янка. Навколо мене лунала німецька мова. За всі ці роки я часто уявляв, як добре було б повернутися, але саме про таке повернення не мислив ніколи.

9

Найперше, що я мав зробити у Сильверса, — це скласти каталог усього, що він коли-небудь продав, і на фотографіях кожної картини позначити її колишніх власників.

— Найскладніше — встановити автентичність старих картин, — пояснив Сильвере. — Ніколи точно не знаєш, звідки вони і чи справжні. Картини — як аристократи, потрібно простежити їхню генеалогію аж до художника, який їх створив. І цей родовід має бути безперервний, від церкви А до кардинала Б, від колекції князя X до каучукового магната Рабиновича чи до автомобільного короля Форда. Прогалини тут неприпустимі.

— Але ж ідеться про відомі картини?

— Картини, може, і відомі, але фотографія виникла лиш наприкінці дев’ятнадцятого століття. І далеко не кожну стару картину копіювали, щоб потім мати зразок для порівняння. Часто треба покладатися тільки на припущення. — Сильвере підступно всміхнувся. — Або на мистецтвознавців.

Я рівно склав чергову пачку фотографій. Згори лежали кольорові світлини Мане. То були невеликі картини з квітами — півонії у склянці води. Квіти й вода здавалися справжніми. Від них віяло дивовижним спокоєм і живою енергією — то були зразки чистого мистецтва: наче художник уперше створив ці квіти, а раніше їх навіть і не існувало.

— Подобаються? — запитав Сильвере.

— Вони прекрасні.

— Кращі, ніж троянди Ренуара там, на стіні?

— Інакші, — відповів я. — І як їх узагалі можна порівнювати?!

— Можна. Якщо ти антиквар.

— Картина Мане — це мить творіння, а Ренуар — сам цвіт життя.

Сильвере похитав головою.

— Непогано. Ви були письменником?

— Поганеньким журналістом.

— У вас талант описувати картини.

— Я занадто мало на цьому розуміюся.

На обличчі Сильверса знову з’явилася іронічна посмішка.

— Думаєте, люди, які пишуть про картини, розуміються на них? Розкрию вам таємницю: про картини взагалі не можна писати. Як і про мистецтво загалом. Пишуть лише задля однієї мети — просвітити невігласів. Про мистецтво не можна писати. Його можна тільки відчувати.

Я нічого не відповів.

— І продавати, — додав Сильвере. — Ви ж про це подумали?

— Ні, — відповів чесно. — Але чому ви тоді думаєте, що у мене талант описувати картини? Бо про них і так нема що писати?

— Можливо, це краще, ніж бути нікчемним журналістом.

— А може, й ні. Може, краще бути нікчемним, але чесним журналістом, ніж заливатися соловейком про витвори мистецтва.

Сильвере засміявся.

— Вам притаманна характерна риса більшості європейців — впадати в крайнощі. Чи це ознака молодості? Але ви не такий уже й молодий. Між цими двома крайнощами є тисячі варіантів і нюансів. Крім того, ваші гіпотези неправильні. От погляньте: я хотів стати художником. І став ним. Попри весь свій ентузіазмом, я все одно був нікчемним художником. Тепер я торгую картинами й антикваріатом. З усім цинізмом, властивим цьому ремеслу. Щось змінилося? Чи зрадив я мистецтво, переставши малювати погані картини, чи я його зрадив, бо продаю їх? Думки у літнє нью-йоркське надвечір’я, — мовив перегодя і запропонував мені сигару. — Скуштуйте. Це найлегша з усіх гаванських. Вам подобаються сигари?

— Я їх взагалі не розрізняю. Завжди курив те, що траплялося піл руку.

— От щасливець!

Я здивовано глянув на нього:

— Це щось новеньке. Не знав, що такому можна заздрити.

— У вас усе ще попереду — вибір, насолода і втома. Наприкінці залишається тільки втома. Що нижчий рівень, з якого починаєш, то довший шлях до втоми.

— Отже, починати слід із варварства?

— Якщо є така можливість.

Раптом я розізлився. Варварства я бачив уже більш ніж досить. Ця естетична салонна концепція тільки дратувала мене — так можна міркувати в мирний час. А ці напарфумлені балачки я слухати не збирався — навіть за вісім доларів на день.

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: