Українська література » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Бетті. — А Ґрефенгайм голодує.

— Не скажу, що голодую. Але я сподівався, що на ті гроші оплачу навчання.

— А зараз скажіть, на скільки вас обскубли? — безжально зажадала Бетті.

— Ну, — збентежено всміхнувся Ґрефенгайм, — то були мої найрідкісніші марки. Будь-який торговець дав би за них щонайменше шість-сім тисяч доларів.

Бетті, хоч і давно знала цю історію, широко відкрила свої вишневі очі.

— Це ж цілий статок! Скільки доброго можна було зробити за ті гроші!

— Все одно краще, ніж якби вони дісталися нацистам, — винувато виправдовувався Ґрефенгайм.

Бетті обурено глянула на нього:

— Вічно одне й те ж: все одно краще! Ця емігрантська покірність! Чому ви не проклинаєте життя усіма фібрами своєї душі?

— Бетті, а яка з цього користь? Деколи я сам перетворююся на антисеміта.

— Це вічне розуміння і прощення майже всіх гріхів! Думаєте, нацист би теж так поводився? Та він би забив ошуканця до смерті!

Кан весело і ніжно поглянув на Бетті, яка у всіх своїх фіолетових рюшиках достоту скидалася на задерикуватого папугу.

— Серденько, ти наче остання представниця роду Макавеїв.

— Не іронізуй. Ти, принаймні, показав цим варварам, де раки зимують. І маєш мене зрозуміти. Деколи я просто задихаюся. Ця вічна покора! Ця вічна здатність усе витерпіти! — Бетті люто глипнула на мене. — А ви що скажете? Ви теж здатні все стерпіти?

Я промовчав. Та й що я міг відповісти? Бетті струснула головою, посміялася сама над собою і пішла до іншого гурту.

Хтось увімкнув грамофон. Залунав голос Рихарда Таубера. Він співав пісню з «Країни усмішок».

677

— А зараз усі тужитимуть за Курфюрстендамом, — сказав Кан. Він обернувся до Грефенгайма. — А де ви зараз живете?

— У Філадельфії. Колега дозволив погостювати. Можливо, ви його знаєте: Равік.

— Равік? З Парижа? Авжеж, я його знаю. Проте я не думав, що йому вдалося втекти. Що він робить?

— Те, що і я. Тільки не бере так близько до серця. У Парижі неможливо було скласти екзамен. А те, що тут це можливо, він сприймає як прогрес. А мені важче. На жаль, я розмовляю тільки цією триклятою німецькою, не враховуючи латини та грецької, ними я теж досить вільно володію. Але кому ці мови зараз потрібні?

— А чому ви не можете почекати, поки закінчиться війна? Німеччина війни не виграє, тепер це знає кожен. А потім ви зможете повернутися.

Ґрефенгайм повільно похитав головою.

— Це — наша остання ілюзія, яка розлетиться, мов дим. Ми не зможемо повернутися.

— Чому? А коли з нацистами буде покінчено?

— З німцями, може, й буде покінчено, але з нацистами — ні. Нацисти не впали з Марса і не зґвалтували Німеччину, — сказав він. — Можливо, у таке вірили ті, хто покинув Німеччину у 1933 році. А я ще роками жив там. Я слухав їхнє гавкання по радіо, грубе кровожерне гарчання на зібраннях. Це вже не була якась одна партія. То була Ні — меччина.

Він прислухався до звуків грамофона, з якого лунала пісня «Берлін залишається Берліном»; співали ті, хто вже давно опинився чи в еміграції, чи в концтаборах. Декілька людей, включно з Бетті Штайн, уважно слухали — захоплено, скептично і тужливо водночас.

— Там ніхто не хоче, щоб ми повернулися, — мовив Ґрефенгайм. — Ніхто. Ніхто.

Я повертався до готелю. Після вечора у Бетті Штайн на мене спала меланхолія. Думав про Грефенгайма, який намагався заново побудувати своє життя. Нащо? Його дружина залишилася у Німеччині. Німкеня. П’ять років вона витримувала тиск гестапо і не розлучалася з ним. За ці п’ять років із квітучої жінки перетворилася на зів’ялий згусток нервів. Мало не щотижня Грефенгайма тягали на допити. Щоранку, з четвертої до сьомої, вони з дружиною тремтіли, як осикові листки, — саме тоді його зазвичай і забирали. Сам допит відбувався тільки наступного дня чи навіть за кільканадцять днів. Грефенгайма кцдали в камеру до решти євреїв. Усі сиділи навпочіпки, обливаючись холодним потом і божеволіючи зі смертельної туги. За ці години їх об’єднувало якесь дивне братерство. Вони перешіптувалися, не чуючи одне одного. Вони вслухалися в кроки наглядачів за стінами своєї камери. То було братерство, яке допомагало, як могло, але водночас кожного з них охоплювала жахлива суміш любові та ненависті; їм здавалося, наче існує тільки певна кількість шансів на порятунок, а тому кожен новий в’язень зменшує шанс вижити іншому. Гордість німецької нації час до часу витягала котрогось із камери — його штурхали, били й обливали брудною лайкою, — саме так двадцятирічні герої уявляли собі, як треба поводитися зі старими, хворими людьми. Тоді на камеру спадала тиша.

Іноді минало чимало годин, коли після допиту до них закидали скривавлений кусень м’яса, і всі мовчки бралися до роботи. Грефен-гайм так часто бачив такі сцени, що, коли його вкотре забирали, просив дружину запихати до його кишень багато носовичків — він міг використовувати їх для перев’язки. Самі ж бинти він брати не наважувався. Бо навіть перев’язати рани у камері — це була неабияка мужність. Траплялося, що людей, які на це наважувалися, просто забивали до смерті як саботажників. Грефенгайм пригадував жертв, яких приволікали назад у камеру. Вони були майже нерухомі, дивилися гарячими і блискучими очима з застиглим виразом тихого божевілля, дехто ще міг шепотіти хриплим від криків голосом: «Мені пощастило, вони мене відпустили!» «Відпустили» означало, що їх не заволокли в підвал, де до смерті затоптали б ногами, або не кинули в концтабір, де катували б доти, доки вони з розпачу не кинулись би на колючий електричний дріт.

Однбго разу Грефенгайм знову повернувся. Свій кабінет він уже давно передав іншому лікареві. Його наступник запропонував заплатити йому тридцять тисяч марок, врешті заплатив тільки тисячу, хоч сам кабінет був вартий трьохсот. А все було так: одного прекрасного дня з’явився унтерштурмфюрер, родич наступника, і поставив Ґрефен-гайма перед вибором — або через нелегальне лікування пацієнтів він кине лікаря до концтабору, або той візьме тисячу марок і напише розписку на тридцять. Грефенгайм знав, що обрати. Зрештою, його дружина вже і так дозріла до будинку для божевільних. Але все одно не хотіла розлучатися. Жінка свято вірила, що саме вона — останній порятунок Ґрефенгайма, саме через неї його ще не кинули до концтабору. Вона погоджувалася розлучитися тільки за умови, що Ґрефенгай-му дозволять покинути країну. Вона хотіла знати, що він у безпеці. Тоді Ґрефенгайму нарешті трохи поталанило. Однієї ночі до нього за-

вітав унтерштурмфюрер, який на той час уже здобув звання обер-штурмфюрера. Він був у цивільному і, трохи провагавшись, попросив Ґрефенгайма зробити аборт

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: