Помилуй і прости. Роман-покаяння - Дмитро Михайлович Кешеля

— Люди, не слухайте його! — схаменувся Другий Фронт. — Це диявол у людській подобі!.. Він мені розум скаламутив. Видите, як завше, усе повернув на своє, усе переплутав!.. Не слухайте його! — кричав навздогін дідові.

А дід, не обертаючись, ішов собі поважно, всі з якимось острахом і шанобою дивились йому вслід, і ніхто вже не слухав вуйка Семена.

Наступного дня батько повертався пішки додому. Вибиралось уже на полудень. Перше мирне літо цвіло картоплями, пахло дозріваючими травами, пшеницею. У небесах радувалося сонцю птаство, співали хвалу землі цвіркуни, перепілки. Але чим ближче до села, тим сильніше почало доймати його не то здивування, не то бентега. Навколишні поля в таку пору завжди вирували людьми, дзвеніли голосами, витенькували косами, на мочарах паслася худоба, на виноградниках, підв’язуючи першу зелену лозу, виспівували жінки. А нині довкола — жодної живої душі.

«Що сталося? — подумав з тривогою батько. — Чи хто помер або ще більша біда?»

Не в силах угамувати збентеження, на мить зупинився, приклав долоню до грудей. І раптом помітив, як яругою, все ближче тулячись до ожинових зарослів, із гатикошаркою за плечима, в бік міста крадькома спіхує жінка.

— Егей, почекайте лиш! — крикнув батько і кинувся навперейми.

Жінка на мить зупинилася, оглянулася, але, побачивши батька, почала бігти. Однак із тридцятикілограмовим кошиком довго не бігтимеш. Нещасна невдовзі скинула із себе ношу, впала на коліна і заломила руки. Це була Олена Журило — вдовиця, мати п’ятьох сиріт.

— Йой, Андрійку, не карай, помилуй! — заголосила на всю яругу. — Дітям хліба ні за що купити. А черешні достигли, такі солодкі, як манна небесна, — простому челяднику гріх з’їсти. Діти нарвали вранці, і несу на базар. А інші віддам до одної у колгосп. Ще й дерева викоплю і понесу до нього. Прости мені. Роти голодні у хаті.

— Олено, що сталося? — почав напитувати батько. — Встань! Чого плачеш?

Слово до слова, гублячи думку, жінка плутано оповіла про вчорашні збори на сільському майдані.

— А пополудні, — вела далі Олена, — Симко дав команду, аби всі воли, коні і вози пригнати до майдану. Хто супротивився, того арештували і заперли у хліві коло сільради. Правда, нікого не вбили, не зранили, але дуже много стріляли. Нарід поперепуджувався. Всі коні і воли зігнали, вози звезли. Там і стоїть дотепер усе. А нарід озлоблений… Люди кажуть: «Хай пропадає і земля, і небо!». Никай, никай! — раптом показала на дорогу.

Від села у бік міста, знімаючи стовпи куряви, тягнувся якийсь дивовижний караван.

— То можна мені йти, Андрійку? — запитала Журило.

— Іди спокійно і продавай черешні, — сказав батько і попрямував до дороги.

А там прислонився до придорожнього горіха, склав руки на грудях і чекав. Тим часом дивовижний караван наближався до нього. Від побаченого батько не відав, що йому чинити: кричати від люті чи сміятися. Валка була незвичайна. Попереду, спряжені одне до одного, парами ступали повільно коні, воли, бики. За ними на добрих півкілометра тягнулись, скриплячи, пищачи, верещачи, кричачи, вози — так само причеплені один до одного. На переднім сидів, гордо піднявши голову, Другий Фронт. Позад нього, на оберемку сіна, примостився пан превелебний. На наступній підводі куняли, зіпершись на гвинтівки, Недійда, Гробар, Пішта.

— Ньо, ньо! — понукував, прицмокуючи, вуйко Семен. — Вперед! Вперед!

І тут із-за дерева вийшов батько — його досі ніхто не помічав, — став посеред дороги.

— Гек, — ікнув вуйко Семен від побаченого і штурхнув ліктем превелебного.

Отець Василій вигулькнув з-за спини Другого Фронту й, уздрівши батька, навкарачки позадкував возом, далі хутко сплигнув і дременув через поле до яруги.

— Панотче, ви куди? Не бійтеся! — гукнув вуйко Семен.

Від його окрику прохопилися з дрімоти на своїй підводі мужні озброєні хранителі. Тільки-но побачили батька, бойовий дух одразу вивітрився з них, і вони так само притьмом, без жодного слова посплигували з воза і чкурнули за превелебним, забувши навіть про гвинтівки. Валка зупинилася. Батько стояв посеред дороги мовчки, незрушно. Побачивши, як високосвідомі колективісти блискають п’ятами, Другий Фронт притих, знітився і, видно, теж дав волю дрижакам. Але діватися було нікуди. Сплигнув із воза, пройшовся з батогом уздовж запряженої череди. За кілька кроків до батька з гіркотою сказав:

— Велику правду ти мав, Андрію… Не дозріли ще наші люди для колгоспу. Доки тебе не буде, думаю собі, спробую, аби тобі не завдавати великого клопоту, організувати колгосп сам…

— Ну і що з того вийшло? — спитав батько спокійно, жодним порухом не видаючи емоцій.

— Не дозріли ще. Упираються. Твій батько збаламутив їх. Я хотів спершу землю і все майно до колгоспу дати. Це мені ніяк не вдалося. То, думаю, зроблю собі сам колгосп.

— Ну, і як ти його, свій колгосп, замислив?

— Я собі, дорогий Андрійку, подумав так. Зберу із села усі вози, теліги…

— Так, так… А далі?

— Потім ці вози і теліги поз’єднувати один до одного в один великий-великий віз. А далі зібрати із села всіх коней, биків, волів…

— Ну-ну, прошу, прошу.

— Ну, я собі подумав, що всіх коней, биків і волів запрягти в цей великий-великий віз, як тепер, і сам видиш. Сісти на нього і поїхати.

— Куди поїхати?

— Ясно куди! — вигукнув Другий Фронт. — Спершу у місто, зайти до уряду, а там уже скажуть. Сам знаєш куди — в колгосп.

— О-о-о! — протягнув батько й похитав задумано головою. — Та-а… це є дуже файно, дуже мудро.

Далі підступив до Семена, вихопив з його рук батіг і щосили почав періщити по спині. Бідний поперек Другого Фронту вдруге страждав за ідею…

Того ж дня батько повернув худобу і вози людям, а ввечері зібрав черешнівців знову на майдані і просив вибачення.

Після всього батько передав тіткою Йоланою, щоб нога Другого Фронту більше не переступала поріг сільської ради.

Через два роки про колгосп почали говорити вже серйозно і всюди. Почувши про це, дід кілька разів заходив до нас, і вони з батьком довго вели в окремій кімнаті бесіди. Одного разу я тільки зачув, як батько сказав:

— Няню, не просіть у мене помилування, бо мушу вам простити бодай тільки за те, що дали мені життя. Але наші путі-долі різні.

За весь цей час батько і дід ніколи не перебігали один одному дороги, але й не ділили душевного тепла. І тільки тоді, коли батько підняв голос, аби від нього забрати землю, дід перестрів його вночі серед вулиці і сказав люто:

— Господи, як я жалію, що не задушив тебе в колисці!

— На те, няню, була ваша воля, — відказав спокійно батько.

…Ми