Жінка його мрії - Олесь Ульяненко

– Ти виглядаєш не самою щасливою людиною, яка працює у най-щасливішому місці, - знову завівся лейтенант.

– Надто довго, як для мого наступного клієнта, - і Стас сьорбнув чаю, голосно і байдуже, але лейтенант зрозумів, що він боїться.

До кімнати зайшла дружина Стаса. Вона виникла у нього за плечима, наче представник падших янголів з пекла, і брудна її зачіска стриміла за спиною чоловіка поламаним крилом. Вона поставила великого пузатого чайника на підставку, чашки, білі і чисті, чим здивувала напарника. Лейтенант провів її поглядом, але нічого цього разу не сказав.

– Сьогодні вночі до мене приїздив Величко. І справлявся про Ладу, - тихо прошепотів, нахиляючи голову, як змій, Стас, лягаючи на стіл грудьми.

– І все? - лейтенант розв’язно розкинув руки, навколо шастали діти. Дружина сіла у крісло, почепила окуляри, взяла книжку в руки і так сиділа до кінця їхньої розмови.

– Не зовсім, - тихо сказав Стас. - Давай вийдемо в коридор.

– Ага. А ти сигонеш, і так тебе і бачили, - реготнув напарник, але заглух, бо лейтенант продовжував незворушно дивитися на Стаса.

Але вони вийшли. І довго говорили в коридорі. Напарник увімкнув телевізор - він любив новини. Жінка відірвала голову від книги, подивилася і стала читати далі. Напарник продовжував дивитися телевізор. Незабаром повернувся лейтенант.

– Їдемо, - сказав він.

– Дай додивитися новини.

– Їдемо зараз, - і лейтенант пішов до виходу, вправно огинаючи шафку, кріселка і дітей. Напарник поспішив за ним, на ходу глянув у книжку, яку читала дружина Стаса. Це все ще була перша сторінка.

– Ідіотка, наступного разу займися в’язанням, - сказав він, виходячи, і при цьому влучив краєм плеча Стасу в носа. Стас упав разом з фікусом, і протяжно завило одне з дітей прозектора.

На дзвіниці торохнув дзвін, і помічник задоволено закрив очі. Лейтенант шарпнув його за плече і майже заштовхнув у машину. Там помічник відчув себе впевненішим, навіть нахабнішим, наче машина належала саме йому. Дженджикувате обличчя, прогнуте, з очима біля перенісся. Комплекс садиста. Помічник зняв через голову бронежилет і відразу почав крутити настройку ефем-радіо. Лейтенант витягнув з сумки, в якій носять ноутбуки, чорно-білі знімки і кинув на коліна напарнику. Але той продовжував крутити настройку ефемки, ніби нічого не трапилося. Тільки голосно бемкав на дзвіниці дзвін, ворони чорним лахміттям летіли небом, іскрив танучий сніг.

– Що це? - прогудів напарник і закрутив ручку настройки швидше.

– Дай сигарету, - очі лейтенанта потемніли, зволожніли, його засмагле обличчя з розрубаним зліва підборіддям повільно, але впевнено повернулося до напарника. Очі темні, чорні, як мадярські сливи.

– Що це? - повторив напарник, запихаючи бронежилет назад.

– На який хрін ти його надягнув? - спитав лейтенант, запихуючи сигарету до рота.

– А ти бачив очі у того Стаса?..

– Ідіот. Дай назад знімки.

– Ні.

– Дай сюди, - лейтенант шарпонув знімки до себе.

– Що тут таке? Жмур. Ну, і на фіга вся ця катавасія? - напарник швидко переглянув знімки і кинув їх недбало на коліна лейтенантові.

– Поїхали, - лейтенант розкурив сигарету.

– Куди?

– Вперед.

– Ясно, - сказав напарник і якось дивно подивився на лейтенанта.

"Мазда" викотила в Центр, а лейтенант мовчав. Сніг падав, танучи на асфальті. Місто підтікало вогнями. Неділя - і транспорт не ходив Хрещатиком. Напарник повів машину по Володимирській. В районі Золотих воріт лейтенант наказав йому зупинитися і висадити біля якогось фастфуду, що нагадував кабінет зубного лікаря.

– Відпочивай. Зідзвонимося, якщо шо, - коротко сказав він і погнав далі.

Він проїхав Володимирською до університету, потім вискочив на Горького. Трусило снігом, і лейтенанту робилося тоскно і порожньо. Він погнав машину вулицею, перетнув Саксаганського і зупинився біля великого скляного вікна кав’ярні, з кремовими стінами, пере-важно з дівчатами, що пили каву і ліниво колупали морозиво. Вони всі однакові, навіть вдяганка не відрізнялася. Але це якраз йому імпонувало. Лейтенант любив безликість, щоб сховатися, розчинитися і нічого не думати, лише спостерігати за школярками, розуміючи, що це інше життя і до нього можна торкнутися лише спогадами. Але цього разу він зрозумів, що сьогодні по-іншому. Щось дійсно висіло тут, сідало йому на плечі. Лейтенант усміхнувся, і дівчина навпроти відповіла йому. Чорне волосся, біле обличчя і сяючі очі, кольору теплих стиглих вишень. Ага, такі багато мріють, але так нічого у житті й не отримують. Життєвий ексгібіціонізм проводить їх проваллям, і вони ніколи не падають. Він усміхнувся ще раз, цього разу не автоматично, і запросив дівчину до столика. Вона засміялася і захитала смішно головою. Дівчина йому сподобалася. Лейтенант узяв каву і підсів за її столик.

– Привіт, - сказав він.

– Привіт, - відповіла вона і перехилила голову набік.

– Я Стас, - збрехав він.

– Іва, - сказала вона і поколупала синю кульку морозива, посипану білими стружками кокоса.

– Збрешеш ще щось - підвезу додому, - сказав він.

– Краще до себе додому, - засміялася вона голосно.

– Я тебе десь бачив.

– Ага.

Пригорщі липкого снігу вдарили в обличчя. За ними ще кілька метрів тягнувся запах кав’ярні - ванілі, шоколаду, парфумів, дівчачих і занадто різких.

– Поїхали до тебе. Мені о дванадцятій треба бути дома, - сказала Іва, і її теплої вишні очі приємно і задоволено світилися у мороці. Ліхтар дратував лейтенанта все більше.

– Добре, - дивуючись собі, згодився він і подумав, куди її везти, але враз відчув божевільну втому і повторив: - Добре. Візьмемо випивки і заїдемо.

Зараз "Мазда" піднімалася нагору. Він розумів, що це не повія, а просто паскудне мишеня, яке шукає собі