Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький

– Ні короваю тобі, ні шишок, ні весільних пісень по старому звичаю,– обізвалась нишком Марта.– Коли б ти знала, я так хочу їсти, що далі не видержу!

– А я б вже й по чарці випила,– обізвалась Балабушиха,– мене аж за печінки тягне. Дивись, сестро, як Бонковський стрибає.– аж вуса трясуться. Бий його сила божа! Неначе скажений цап.

Вже в глупу північ почали накривати столи. На столах понаставляли багато тарілок, багато стаканів та чарок, а наїдків та напоїв було трохи, та й те панки та урядники швидко розхапали. Батюшки та матушки встали з-за столу голодними й зовсім не п'яними, проти старого весільного звичаю.

– Ой сестро, я зовсім голодна! – тихо шепотіла Марта до Балабушихи.

– Цить, сестро, бо й я голодна,– обізвалась Балабушиха,– буду довго пам'ятати синове весілля. Нехай же приїдуть до мене свати! Я їм покажу, як вітати гостей! Я їх і нагодую, й напою. Од мене не поїдуть голодними та тверезими.

– Їдьмо додому! – зашепотів старий Ба-лабуха до жінки.– Цур йому, цьому весіллю.

– Їдьмо,– промовила Балабушиха, – бо, здається, більше вже нічим не покрепимось,– хіба танцями та музиками. Коли б лишень Терлецький не обділив і сина таким приданим, як нас оцією вечерею.

Батюшки та матушки розпрощались з господарем і виїхали. Терлецька не дуже й запрошувала їх зостатись.

Одбувши весілля, Марко Павлович поїхав до Києва й вистарався на священика. Він заїхав до благочинного й разом з благочинним поїхав у Вільшаницю, щоб вступити на парафію.

Благочинний покликав старосту і звелів одімкнути дім священика й оповісти громаді, що другого дня в неділю буде правити службу новий священик.

– Я не маю права одмикати дома,– сказав староста,– бо то дім не громадський, а покійного батюшки. Його син Харитін позамикав хати, ще й печатки поприкладав.

– А де ж буде жити ваш новий священик? – спитав благочинний.

– Де схотять, там і житимуть,– сказав понуро староста.

– То нехай громада дасть йому кватиру,– сказав благочинний.

– Не ми обібрали собі цього священика, не ми будемо й кватиру йому давати,– сказав староста.– Громада обібрала за священика сина покійного панотця, Харитона, й хоче, щоб він був у Вільшаниці священиком.

– Коли ж владика прислав вам другого священика! – сказав благочинний.

– Коли владика прислав його, то нехай владика й кватиру йому дає,– одрізав староста.

Балабуха стояв ні в сих ні в тих. Він не сподівався такої притичини, щоб йому довелось мати тяганину з громадою.

– Вже, старосто, як громада схоче, а нового священика нехай приймає,– доводив своє благочинний.

– Ба, не приймемо! Не ми обирали, не нам його й приймати,– знов одрізав староста.

– Але ж новий священик буде в вашій церкві службу божу правити,– сказав благочинний,– він буде в вас за священика.

– Нехай правлять: то боже діло, а громада кватири не дасть,– сказав староста.

Благочинний з Балабухою заїхали на ніч до дяка й там переночували. Другого дня вони пішли до церкви, й Балабуха одслужив службу божу. Щоб сподобатись громаді, він служив помаленьку, по-київському, по-монастирському, держав людей в церкві довго, бив поклони, знімав руки та очі до неба, падав навколішки, а в кінці служби вийшов говорити проповідь. Проповідь була довга на давній, церковній слов'янській мові, пересипана текстами й такими словами, як: понеже, поколику, потолику. Чесна громада слухала, слухала й нічогісінько не втямила. Балабуха говорив голосно, дуже жалібним голосом. Деякі баби трохи розжалобились од того смутного тона й почали голосно зітхати. Але Балабуха заговорився, й од старого академічного звичаю з його язика почали зриватись латинські слова. Громада очі витріщила. Балабуха схаменувся, що він говорить не в академії, а в сільській церкві перед мужиками, й вдержав язика...

Служба скінчилась. Народ вийшов з церкви й почав говорити про нового священика.

– Та й довго ж держить цей піп у церкві. Вже, мабуть, і обід перестояв! – гомоніли баби.

– Що то пак він говорив? Чи про панщину, чи про щось боже? – гомоніли люди.

– Ат, верз щось таке, що й купи не держиться; ще й на кінці закувікав! – говорив титар.– Бог з ним, з цим непроханим попом. Нехай собі їде, звідкіль приїхав!

Громада зібралась коло церкви. Вийшов благочинний і почав вмовляти, щоб громада прийняла нового священика й дала йому кватиру або сплатила дом старого священика.

– Не хочемо, батюшко! Й кватири не дамо, й не сплатимо грунту покійного батюшки,– загомоніла громада,– ми будемо таки домагатись у владики, щоб Харитін був в нас за священика.

– Про мене,– як хочете, а я не маю права змінити, що постановив владика,– сказав благочинний,– новий священик зостанеться в вас на парафії.

– Воля ваша! Нехай зостається, але ми не будемо давати йому помочі.

Благочинний вговорював, вмовляв громаду й нічого не вдіяв. Балабуха зостався до котрого часу в дяковій хаті й пересвідчивсь, що йому приходиться погано. Він хрестив, ховав, вінчав, а люди або не платили йому нічого, або платили мало, а декотрі навіть носили хрестити дітей до сусідніх священиків. Громада знов нарядила посланців в Київ до владики просити за Харитона Моссаковського.

Тим часом Балабуха привіз у Вільшаницю й свою жінку. Олеся вбралась у сукню, пішла до церкви й стала поперед усіх людей перед іконостасом, а не в бабинці, де ставали старі матушки з дочками. Громада загула:

– Що це воно за пані! Прийшла простоволоса, неначе дівка. Чи надула спідниці, чи намостила обручів під сукню, що така товста; й не поважає громади, й господа зневажає: виперлась поперед усіх людей перед самі царські врата, мабуть, щоб піп на неї дивився, а вона на попа!

– Ми поламаємо на їй ті обручі! – загула громада.– Це якась чи панія, чи полька, чи, може, якась невіра!

Балабуха крутився, крутився й нічого не вдіяв. Вже він і титаря загоджував, і дідів загоджував, й говорив проповіді, котрих ніхто не розумів,– і все нічого не помогло. Громада стала гопки проти його. Люди не цілували його в руку, обминали на вулиці, а що за все гірше – не давали йому грошей. Олеся пожила з тиждень на черствім хлібі в дяковій хаті й поїхала в Хохітву до батька. Балабуха побачив, що в його руках і ключі од церкви, й ризи, і кропило, й кадило, та тільки не було чого їсти, йому доводилось або голодати, або шукати іншої парафії.

IV

Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла і в Чайки до