Улісс - Джеймс Джойс

Ступивши через поріг, він застромив руку в кишеню штанів, шукаючи ключа. Немає. У тих штанях, що я скинув. Треба його забрати. Картопля{126} є. Шафа скрипить. Не варто її турбувати. Вона перевернулася уві сні. Він тихо-тихенько причинив за собою двері, так що стулка зайшла за поріг, ледача ляда. Буцімто зачинені. Нічого, перебуде, доки я вернуся.

Він подався на сонячний бік, обійшовши нещільно прикритий люк біля сімдесят п’ятого номера. Сонце замалим не сягало шпиля церкви святого Ґеорга. Удень, мабуть, буде спека. А надто в чорному вбранні. Чорний колір править за провідника, рефлектора (чи то рефрактора?) тепла. Але ж не гоже з’явитись у тому світлому костюмі. Вирядився, наче на пікнік. Він ішов, раз по раз спроквола заплющуючи повіки, тішачися теплом. Хлібний фургон Боланда доправляє на лотках наш насущний, але вона віддає перевагу вчорашньому буханцю, пирогам з хрумкою гарячою скоринкою. Почуваєш себе молодим. Десь на сході, на світанку; вийти удосвіта, мандрувати навколо землі поперед сонця, випередити його на день. Так іти роками, не старіючи формально ні на день. Простувати понад берегом, чужим краєм, дійти до міської брами, там вартовий, теж старий вояка, з пишними вусами, як у старого Твіді, схилився на довгий спис. Блукати вулицями, де над вікнами понапинані тенти. Повз тебе обличчя в тюрбанах. Темні печери килимових крамниць, здоровань, лютий турок сидить по-турецькому і курить люльку зі скрученим цибухом. На вулицях волають торговці. Пити воду, засмачену солодким укропом, шербетом. Блукати цілісінький день. Може, стріну й одного-двох розбійників. Ну що ж, зустріну. Сонце схиляється до заходу. Між колонами тінь мечеті: мулли з сувоєм. Дрож дерев, сигнал, вечірній вітер. Я проходжу. Тьмяніє золоте небо. На порозі стоїть мати, дивиться. Гукає додому дітей незрозумілою мовою. Висока стіна; за нею бринькають струни. На нічному небі місяць, фіялковий, кольору нових підв’язок Моллі. Струни. Слухай. Дівчина грає на інструменті, як це він зветься: цимбали. Я йду далі.

А насправді, мабуть, зовсім інакше. На зразок того, що пишуть у книжках: слідом за сонцем. Променисте сонце на титульній сторінці. Він усміхнувся, тішачись. Артур Ґріфіт сказав про заставку до передової статті у «Фрімені»: сонце гомрулу встає на північному заході з провулка, що за Ірландським банком. Він затримав задоволену усмішку. Типова манера Айкі: сонце гомрулу сходить на північному заході.

Він підійшов до Леррі О’Руркової корчми. Із заґратованого льоху ледь пахнуло портером. Крізь розчинені двері бару долинає дух імбирового пива, чайного листя, кришеного печива. Проте корчма вигідна: якраз біля кінцевої зупинки. От корчма М’Олі в нікудишньому місці. Звичайно, якщо по Північній окружній проведуть трамвай од скотного ринку до набережної, їй тоді ціни не складеш.

Лиса голова з-над фіранки. Хитрий старий лис. На оголошення його не підіб’єш ніяким робом. Але діло своє знає таки-так. Звичайно це він, мій хоробрий Леррі, стоїть без піджака, спершися на ящики з-під цукру, і дивиться, як убраний у фартух служник миє шваброю підлогу. Саймон Дедалус чудово його передражнює, примруживши очі. Ви знаєте, що я вам скажу? А що, містере О’Рурку? Знаєте що? Росіяни — вони такі слабкі, що японцям їх і на один зуб не стане.

Спинитися й озватися: може, сказати про похорон, Сердешний Дігнем, містере О’Рурку; не повелося йому, бідоласі.

Звернувши на вулицю Дорсет, він бадьоро привітався, гукнувши в двері:

— Добрий день, містере О’Рурку!

— Добридень вам.

— Чудова погода, сер.

— Ваша правда.

Де в них беруться гроші? Приїздить такий собі рудий офіціант з якогось там Лейтрима, миє посуд, і виливиє недопитки у підвалі. А потім, не встигнеш огледітися, уже він багатий, як Адам Файндлейтер або Ден Телонс. Хоч конкурентів до біса. П’ють геть усі. Добра була б розвага: пройдіть через Дублін так, щоб обминути шинки. Багато не заощадиш. Може, з пияків. Вкладеш три, а прибутку п’ять. А що хіба? Шилінг тут, шилінг там, зрештою і накапає. Може, на оптових замовленнях? Шахери-махери з комівояжерами. Владнай з хазяїном, а гроші пополам, га?

Скільки всього за місяць можна заробити на портері? Скажімо, десять бочок. Скажімо, він отримає десять відсотків. Ні, більше. Десять, п’ятнадцать. Він минув Святого Йосифа, народну школу. Галасують шибеники. Вікна одчинені. Свіже повітря відживляє пам’ять. Або пісенька. Абеве гедеже коломене поросята уфеха цешаща юя. Чи вони хлопці? Так, Айніштерк, Айнішарк, Айнішбофін[65]. Мордуються. Мій. Гори Блум[66]{127}.

Він спинився перед Длугачевою вітриною, видивляючись на в’язки сосисок, ковбас, чорних і білих, п’ятдесят помножити на. Цифри зблідли у голові, не даючи здобутку: невдоволений, він полишив їх блякнути. Блискучі сосиски, напхані фаршем, живили його погляд, і він заспокоєно вдихав теплуваті духмяні пахощі смаженої свинячої крови.

З нирки точилася кров на таріль, помережану вербовими гілочками: остання. Він стояв біля прилавка за сусідською служницею. Чи вона її купить, вичитавши зі списку на клаптикові паперу, який тримала у руці. Потріскалась: пральна сода. І півтора фунти сосисок Денні. Його очі спинилися на її міцних стегнах. Вудз його прізвище. Цікаво, що він витворяє. Жінка підстаркувата. Свіжа кров. Кавалерам туди зась. Дужі руки. Гамселить килим на шворці. Вона добряче його гамселить, чортова дівка. Як за кожним разом погойдується й закручується її спідниця.

Різник з тхорячими очима склав сосиски, що їх відірвав од в’язки брудними пальцями, сосисково-рожевими. Добре м’ясо, наче з вигодованої у стійлі телиці.

Він узяв аркуш з купи накраяного паперу. Зразкова ферма в Кіннереті на березі Тиверіадського озера. Може правити за ідеальний зимовий санаторій. Мойсей Монтефіоре{128}. Так я й думав. Будинок ферми, навколо стіни, невиразні обриси корів, що пасуться. Він одставив далі аркуш: цікаво; приставив ближче, невиразні обриси корів, шелестить аркуш. Молода біла телиця. Ранками на скотному ринку скот реве у загородах, тавровані вівці, ляпають, падаючи, кізяки, скотарі у цвяхованих чоботях походжають по соломі, поляскують долонею ситі зади, оце гарна, у руках необдерті, з корою лозини. Він терпляче тримав навскоси аркуш, стримуючи себе і свої почуття, його слухняний безвільний погляд спочивав. Спідниця погойдувалась, закручуючися, раз, раз, раз.

Різник схопив два аркуші з купи, загорнув її чудові сосиски й скривив червону пику.

— Ну, люба міс, — сказав він.

Вона подала монету, сміливо усміхаючись, показуючи товстий зап’ясток.

— Дякую, міс. Шилінг три пенси решти. Що вам, прошу?

Містер Блум швидко показав. Наздогнати і йти позад неї, вона ж дрібцюватиме поволі, за її рухливими стегнами. Приємно подивитися зранку. Швидше-бо, клята душа. Куй залізо,