Сповідь маски - Юкіо Місіма
Надійшов останній рік війни — двадцять перший рік мого життя. Після нового року наш університет поспіхом відрядили на Н-ський авіазавод в передмісті М. Чотири п’ятих студентів пішли працювати в цехи, позосталі, недужі — до контори. Серед останніх опинився і я. Проте душа була не на місці: минулого року медкомісія визнала мене придатним до військової служби за розрядом 2 А, тож не сьогодні-завтра я чекав повістки.
Величезний — півгодини ходу впоперек території, — розташований на запиленій пустельній околиці завод приводив у рух і чимось займав тисячі людей. І я був одним із них — позаштатний робітник зміни 44О9, особистий номер 953. Завод-велетень, витрати на побудову якого, вкладені без найменших сподівань на віддачу, тримали в таємниці, був присвячений великому Ніщо. І те, що кожного ранку приносилася містична присяга, теж було неспроста. Я ще не бачив такого химерного заводу. Адже тут сучасні наука й техніка, сучасні методи керівництва, раціональне й точне мислення багатьох непересічних мозків приносилися в дар одному — смерті.
Завод, який випускав винищувачі «Зеро» для спецпідрозділів, видавався мені релігією пітьми, що сама собою гула, стогнала, ридала, ревла. Мені здавалося, без якогось релігійного піднесення такий велетенський механізм не міг би існувати. Навіть у тому, як начальство натоптувало кишені, було щось від релігії. Раз по раз сирена повітряної тривоги сповіщала, що настає час чорної меси цієї нечестивої релігії.
Конторські починали перепитувати одне одного своєю сільською говіркою, що сталося. Радіо не було. Забігала котрась із дівчат від начальника: «Помічено ворожі літаки!» Тут озивався й гучномовець: «Школярі — до бомбосховища!» Санітари роздавали червоні карточки, де було надруковано: «Кров зупинено о… год…. хв.». Якби тебе поранило, належало зупинити кровотечу, вказати на карточці час і почепити на груди. Хвилин через десять після сирени гучномовець подавав нову команду: «Всі — до сховища!»
Конторські, похапавши коробки з важливими документами, квапилися до сейфів у підвалі. Убезпечивши папери, вибігали кожен сам по собі назовні й приєднувалися до натовпу в сталевих шоломах і захисних наголовних пов’язках, що чимдуж біг через відкриту площу. Юрба потоком линула до брами. За нею починалося занедбане й голе жовте пустирище. В сосняку на узвишші, метрів за вісімсот, були накопані протиповітряні щілини. Туди по двох курних дорогах стрімголов мчав мовчазний, роздратований, сліпий натовп, бо там хоча б була не смерть — так, просто дірка в глині, яка могла щохвилі завалитися, а все ж не смерть.
Удома, в один з нечисленних вихідних, об одинадцятій вечора я отримав повістку. То була телеграма: «Прибути до збірного пункту п’ятнадцятого лютого».
Батько вмовив мене проходити призовну комісію за місцем приписки, у префектурі Х. району Кінкі — мовляв, у місті хирляки, як я, не в дивину, а серед сільських парубків моя недолугість впадатиме у вічі і, може, мені вдасться уникнути війська. Атож, начальник призовної комісії досхочу потішився з того, як я силкуюсь піднести хоч до грудей клунок із рисом, що його мої сільські однолітки залюбки підіймали над головою з десяток разів, та врешті-решт мене визнали придатним за розрядом 2 А, і тепер я мав утрапити до підрозділу неотесаних селюків. Мати побивалася, навіть батько занепав духом. Діставши повістку, я спершу розгубився, а тоді махнув рукою, бо тут хоч можна було гарно вмерти.
У поїзді розгулялася підхоплена на заводі застуда, тож коли я прибув на батьківщину, де з дідівського маєтку не лишилось і клаптика нашої власності, й дістався до дому одного зі старих друзів, то падав з ніг від гарячки. Щира турбота й кінська доза жарознижуючого більш-менш подіяли, і коли мене довели до воріт казарми, я проминув їх майже бадьоро.
Голова ще паморочилася від притамованої ліками гарячки. Вештаючися від лікаря до лікаря на комісії голий-голісінький, я не переставав чхати. Недосвідчений лікар вирішив, що хрипи, які він чує, ідуть не з горла, а з легенів, а що його хибні припущення підтвердили мої відповіді на питання про самопочуття, то він направив мене на РОЕ. Температуру я до кінця не збив, тому РОЕ дала високий показник. З діагнозом «інфільтрат легенів» мене одіслали додому.
Казармені ворота залишилися позаду, і я побіг. Занехаяний зимовий
схил спускався до лісу. Наче під час тривоги на авіазаводі, ноги несли
мене геть від смерті, до чого завгодно, аби від смерті.
У нічному поїзді я ховався від протягу крізь побиті шибки й мучився
від ознобу й головного болю.
Я питав сам себе, куди, власне, їхати. До токійської домівки, охопленої тривогою, бо нерішучий батько ніяк не міг зважитися на евакуацію? До міста навколо, повного тієї ж морочної тривоги? Знову поміж тих, хто, позираючи один на одного коров’ячими очима, перепитує: «То як? То як?» Чи до заводського гуртожитку, набитого слабогрудими зрозпаченими студентиками?
Стик дощок на спинці сидіння підштовхував мене у спину в такт хилитанню поїзда.
Заплющивши очі, я уявляв, як повернуся додому й загину під бомбами разом з родиною. Ця уявна картина зродила невимовну огиду. Ще ніколи зв’язок повсякдення і смерті не викликав у мене такої дивної відрази. Чи не таке почуття жене перед смертю кішку сховатися від людського ока? Від самої думки на те, що доведеться побачити люту смерть усієї сім’ї й самому загинути в них на очах, до грудей підкочувалася млість.
Уявна сцена єднання родини в смерті, сповнених однакових почуттів прощальних поглядів батька, матері, сина, доньки видавалася достеменно такою, як і осоружні видива любих родинних розваг, щасливого сімейного кола. Я ж прагнув безжурного кінця серед чужих людей. Але то не було бажання на штиб грецького Аякса померти під безхмарним небом. Я потребував самогубства — тільки природного, справжнього. Я хотів загинути, наче не доросле до хитрощів лисеня, яке безтурботно бігає під горою і втрапляє на мушку мисливцю.
Проте якщо так, то чи не краще піти на фронт? Хіба я сам не хотів до війська? Чому ж тоді брехав лікареві в очі? Чому казав, що температура тримається вже півроку, що терпне спина, що відхаркуюся кров’ю, що саме вчора ввечері сходив потом (ще б пак: я ж наковтався аспірину)? Чому, діставши дозвіл повернутися додому, я відчув, що шкіра на обличчі мало не лусне від тамованої посмішки? Чому припустив бігцем, щойно опинився за ворітьми казарми? Хіба не позбавили мене підступно моїх мрій? Чому ж я не поплентав, ледь волочачи ноги, похнюплений?
Я добре розумів: життя не обіцяє нічого, що пояснювало б аж таку втіху втечею від фронту,
