Сповідь маски - Юкіо Місіма
Першим медіумом, що з’єднав мене зі світом жінок, був Омі. Але тоді я ще не віддалився так від власного єства, тому медіумічні властивості Омі пояснював лише його красою і не шукав більшого. Але Нукада як медіум надав досконалості надприродним рямцям моєї цікавості. Чи не тому, що аж ніяк не був красенем.
«Конкретні вуста» стосувалися його старшої сестри, що її я спіткав якось, завітавши в гості.
Двадцятитрирічна красуня чомусь сприймала мене за малюка. Бачачи, як чоловіки в’ються біля неї, я почав розуміти, що цілком позбавлений рис, які знаджують жінку. Це означало повну неможливість стати таким, як Омі, але й надавало певності в ретроспективі, що прагнення стати таким, як він, було насправді коханням.
І все ж я запевнив себе, що кохаю сестру Нукади. Точнісінько, як мої цнотливі однолітки-старшокласники, я блукав біля її дому, стовбичив, немов приклеєний, у книгарні напроти, чекаючи нагоди перестріти її, коли вийде, тискав подушку, намагаючись уявити, як то буває, коли обіймаєш жінку, без кінця малював її вуста, мучив сам себе запитаннями, на які сам і відповідав у найнеможливіший спосіб. То й що? Від удаваного завзяття тільки терпла душа і незвичній утомі. На неприродність — нескінченне вмовляння самого себе, що я її кохаю, істинна частка душі опиралася злою зморою. Здавалося, та душевна втома повна жахкої отрути. А в перепочинках між штучними зусиллями серця мене раз по раз огортала така байдужість, що я ладен був тікати від неї світ за очі і не помічав, як знову попускав віжки уяві. Тут я немов оживав, ставав справжнім собою і знову запалювався ненормальними уявними образами.
Це полум’я, прибравши абстрактного вигляду, зберігалося в душі, що дозволяло мені пізніше притягати за вуха пояснення, ніби те почуття запалила вона. Отак я знову обманював себе. Якщо хтось дорікне, що все сказане досі надто загальне й абстрактне, зауважу лише, що не схильний просторікувати про дозрівання звичайної людини чи символи, незрозумілі стороннім. За винятком ганебної частки, моя натура нічим не відрізнялася від натури нормальної людини в тому ж віці — аж до найглибших закутків душі. Уявіть собі хлопчину років двадцяти з пересічною цікавістю, пересічними життєвими прагненнями, не занадто рішучого, може через надмірну схильність до самокопирсання, скажімо, схильного шарітися; він не певен, що його зовнішність дозволяє залицятися до дівчат, занадто прив’язаний до книг і непогано вчиться.
Уявіть, як він мріє про жінок, як знемога повнить його груди, як він потерпає від марних страждань. Що легше уявити, але й що може бути несимпатичніше! Зрозуміло, мені не хотілося малювати такий утертий образ. Але я був точнісінько такий, як будь-який сором’язкий учень у цю невимовно безпросвітну пору, бо дав обіцянку грати якнайпереконливіше.
Тим часом моє замилування — спочатку тільки до старших юнаків — потроху зверталось і до молодших. Природно, адже тепер хлопців віку Омі я вже переріс. Але любов не просто змістилася, змінились її властивості. Вона лишалася затаєною в глибині душі мрією, але тепер до любові варварської я звичайно додавав любов вишукану. Мій природний розвиток супроводжувала поява ознак любові заступницької, любові, справді схожої на юнацьку.
За класифікацією Гіршфельда, збоченець, який відчуває потяг тільки до дорослих тієї ж статі, — це «androphilis», а кого приваблюють юнаки перехідного віку — «ephebophilis». Я ретельно вивчав саме останніх. Ефебами називали давньогрецьких юнаків вісімнадцяти — двадцяти років, які займалися військовою справою. Саме слово походить від імені Геби (Hebe) — доньки Зевса й Гери, дружини безсмертного Геракла. Богиня Гера, що частує трунком безсмертя богів-олімпійців на учтах, — символ вічної юності.
Був один гарний юнак сімнадцяти років, який щойно перейшов до старших класів. Він мав біле личко, ніжні вуста і лагідні брови. Я знав, що його звати Якумо. Таке обличчя викликало в мене симпатію. До речі, він зробив мені, сам того не усвідомлюючи, приємний дарунок. Кожен зі старостів випускних класів по черзі командував упродовж тижня на вранішній церемонії, отож мені що п’ятий тиждень припадало керувати шикуванням, ранковою зарядкою і пополуденними заняттями з військової справи (у старших класах були й такі: півгодини — фізична підготовка за флотською програмою, потім — мотики в руки й копати протиповітряні щілини чи виполювати траву). Влітку вимагалося ставати на зарядку й фізпідготовку роздягненими до пояса — наша вибаглива щодо правил поведінки школа тут, здається, піддалася загальному впливу.
Староста проводив ранкову церемонію з трибуни, наприкінці вигукував: «Верхній одяг зняти!» Коли ж усі скидали кітелі, спускався, командував «Уклін!»; щойно замість нього на трибуну сходив учитель фізкультури, і мерщій біг в останню шерегу до свого класу, роздягався сам, робив зарядку і більше був не потрібен, бо далі командував фізкультурник. Я боявся командувати до ознобу, та все ж не міг дочекатися своєї черги, бо щойно описана незграбна воєнізована програма була наче для мене складена. Річ у тому, що вона дозволяла надивитися досхочу на Якумо, та ще й напівголого, не наражаючись на необхідність виставити напоказ власне недолуге тіло. Якумо звичайно стояв перед трибуною в першій або другій шерезі. Його щоки Гіацинта ледь рожевіли.
Як приємно було дивитися на них, коли, надбігши перед самим шикуванням, він переводив дух! Відсапуючись, він рвучко розстібав гачки на формі. Тоді одним рухом висмикував з-за ременя поли сорочки. А я стояв на трибуні і марно намагався не задивлятися на його гладеньке біле тіло, що отак поставало переді мною. Через це я аж холонув, коли друзі випадком кепкували з мене: «Чого це ти командуєш, втупившись у землю? Що, духу забракло?!» Але так і не знаходив причини наблизитися до його рожевого напівоголеного тіла.
Улітку всіх старшокласників вивезли на тижневу екскурсію до військово-морського училища в місто М. Одного дня на заняттях з плавання хлопці попірнали собі до басейну. Я не вмів плавати, тож вирішив посидіти узбіч, наче слабуючи на живіт, та капітан-лейтенант звелів усім недужим принаймні роздягтися — сонячні ванни, мовляв, кращі ліки від усіх недуг. І тут я похопився, що серед цього гурту — і Якумо. Він склав на грудях біли м’язисті
