Чи це людина - Прімо Леві
Крім того, санітари мають величезні прибутки від торгівлі ложками. У концтаборі новоприбулим ложок не дають, хоч напіврідку баланду споживати без них неможливо. Ложки виробляють у Буні тайкома у вільний час гефтлінги, які працюють як кваліфіковані робітники у командах ковалів та бляхарів; це грубі і важкі знаряддя, зроблені з кованої бляхи, часто із заточеним руків’ям, щоб вони водночас могли слугувати ножем для нарізання хліба. Самі виробники продають їх прямо новоприбулим: проста ложка коштує половину пайки, ложка-ніж — три чверті пайки хліба. Існує правило, що в Ка-Бе можна ввійти з ложкою, але вийти з нею не можна. Санітари вилучають ложки в одужалих у момент виписки, ще до того, як ті одягнуться, і пускають їх у продаж на біржі. Додавши до ложок одужалих ложки померлих та селекціонованих, санітари щодня дістають прибуток від продажу приблизно п’ятдесяти ложок. А виписані зі шпиталю змушені повертатися на роботу у невигідному становищі, бо їм доводиться виділити половину хлібної пайки на придбання нової ложки.
І врешті, Ка-Бе є головним клієнтом крадіїв і скупником того, що крали в Буні, — добрих двадцять літрів баланди, яку отримує Ка-Бе, виділяється щодня у фонд закупівлі найрізноманітніших товарів у відповідних спеціалістів. Хтось краде тонку гумову трубку, яку в Ка-Бе використовують для клізм та шлункових зондів; хтось пропонує кольорові олівці та чорнило, потрібні для складної звітності канцелярії Ка-Бе; термометри, скляні пробірки та хімічні реактиви покидають склади Буни в кишенях гефтлінгів і знаходять застосування в лазареті для медичних потреб.
Не хочу бути нескромним, але мушу додати, що саме в нас з Альберто з’явилась ідея вкрасти кілька сувоїв міліметрового паперу для термографів у сушильному цеху і запропонувати їх головному лікареві Ка-Бе, підказавши, що їх можна застосувати для діаграм пульс-температура.
Як підсумок можна сказати, що крадіжки в Буні, за які карає цивільне керівництво, дозволяють і заохочують есесівці; крадіжки в концтаборі, з якими щосили борються есесівці, цивільні вважають нормальними операціями обміну; крадіжки серед гефтлінгів загалом караються, але покара стосується однаково серйозно і злодія, і обкраденого. Тепер нехай читач поміркує, що могли означати в концтаборі наші слова «добре» і «погано», «слушно» і «неслушно»; нехай кожен подумає, на основі змальованої картини та наведених прикладів, наскільки наше звичайне уявлення про мораль могло зберегтися по цей бік колючого дроту.
Пропащі і врятовані
Таким — як це ми вже розповідали і розповідатимемо ще — є неоднозначне життя в таборі. У наші дні цим суворим життям живуть, викинуті на дно, багато людей, але кожен протягом відносно короткого часу; тому можна замислитись над тим, чи справді варто і слушно зберігати пам’ять про ці нечувані умови людського життя.
На це запитання нам хочеться відповісти ствердно. Бо ми переконані, що нема такого людського досвіду, який був би позбавлений сенсу і не вартував би аналізу, і що, розглядаючи цей особливий світ, про який ведемо мову, можна навіть дійти деяких фундаментальних висновків, хоча й не завжди позитивних. Нам би хотілось поговорити про те, що концтабір був значною мірою також гігантським біологічним і суспільним експериментом.
Тисячі індивідів різного віку, стану, походження, мови, культури та звичаїв опиняються за колючим дротом, їх примушують жити у незмінному, контрольованому, ідентичному для всіх режимі, за якого жодна потреба не задовольняється повністю — це ж ідеальні умови для експериментатора, який хоче встановити, що є невід’ємним, а що набутим у поведінці людинитварини в умовах боротьби за життя.
Ми не віримо у найочевидніший і найлегший висновок: буцім людина є за своєю суттю брутальною, егоїстичною і нерозумною істотою, і саме так вона поводиться, коли позбавити її всіх цивілізаційних інститутів, і що «гефтлінг» — це і є людина без гальм. Ми радше схильні думати, що з цього можна виснувати тільки те, що супроти потреби і нестерпних фізичних злигоднів чимало соціальних звичаїв та інстинктів просто замовкають.
Натомість вартим уваги здається нам ось який факт: виявляється, що серед людей є дві дуже виразно розмежовані категорії — врятовані і пропащі. Інші пари протилежностей (добрі і лихі, мудрі і дурні, боягузливі і відважні, нещасні і щасливі) далеко не такі чіткі, здаються менш внутрішньо притаманними, а насамперед допускають численніші і складніші проміжні варіанти.
Поділ цей набагато менш очевидний у звичайному житті; у нормальних умовах людині нечасто трапляється занапаститися, бо зазвичай вона не самотня, а її висхідні та низхідні траєкторії пов’язані з долею її близьких; тому тільки у виняткових випадках людина безмежно нарощує свою могутність або безперервно скочується від поразки до поразки аж до повного краху. Крім того, кожен, як правило, володіє резервами — духовними, фізичними, а також грошовими — які зменшують ймовірність катастрофи чи поразки супроти вимог життя. Слід ще додати, що відчутну амортизаційну дію виконує закон і моральне чуття, яке є законом внутрішнім; адже країна вважається тим більш цивілізованою, чим мудрішими й ефективнішими є ті її закони, які не дозволяють убогому бути занадто убогим, а сильному бути занадто сильним.
А в концтаборі все по-іншому — тут боротьба за виживання безнадійна, бо кожен тут розпачливо і люто самотній. Якщо якийсь Нуль Ахтцен спіткнеться, ніхто не простягне йому руки; скоріше знайдеться хтось, хто відштовхне його з дороги, бо нікому нема діла до того, чи ще один «мусульманин» (саме цим словом, Muselmann, невідомо з якої причини називали слабких, неспроможних і приречених на селекцію) брестиме щодня на роботу; а якщо хтось якимось дивом, проявивши дику терплячість та хитрість, вигадає якусь нову комбінацію, яка дозволить йому уникнути найважчої роботи, чи якийсь новий прийом, який дасть йому кілька зайвих грамів хліба, він триматиме це в таємниці, і за це його поважатимуть та цінуватимуть; він черпатиме з цього свою суто особисту користь, стане сильнішим, а тому його боятимуться, а той, кого бояться є, ipso facto, кандидатом на виживання. Іноді в історії та в житті проявляється жорстокий закон, згідно з яким «хто має, то дасться йому, хто ж не має, забереться від нього». У концтаборі, де людина самотня, а боротьба за життя зводиться до її первісного механізму, цей несправедливий закон діє відкрито і визнається всіма. З пристосованими, з сильними і хитрими індивідами начальство само охоче підтримує зв’язки, іноді майже товариські, сподіваючись пізніше якось скористатися з цього. Але з «мусульманами», людьми, які прямують до свого кінця, не варто й словом перекинутись, бо і так відомо, що вони будуть нарікати і розповідати про те, що вони їли вдома. Тим паче не варто зав’язувати з ними дружбу, бо вони не мають в таборі важливих знайомств, не їдять нічого, крім пайки, не працюють у привілейованих командах і не знають ніяких таємних способів, як щось «організувати». І, насамкінець, усім відомо, що тут вони ненадовго, що через кілька тижнів від них не зостанеться нічого, крім жмені попелу в якомусь поблизькому таборі та викресленого номера в табірному реєстрі. Хоч вони належать до незчисленної юрми собі подібних, у коловороті якої вони ненастанно крутяться, живуть і страждають вони в глухій, інтимній самотності, у самотності помирають і зникають, не залишивши сліду ні в чиїй пам’яті.
Результат цього безжалісного процесу природного відбору можна прочитати в статистиці, яка фіксує зміни населення таборів.