Doc 1 - Артем Чех
— Ми йдемо до мене пити чай.
Було холодно, і чай справді був би доречним, хоча, в принципі, його можна було б попити і в кафешці за рогом, на Львівській площі, проте Варя мовчки, не сказавши жодного слова, піддалася його голосу, і вони пішли. Виявилося, що будинок знаходиться в кварталі від академії, де вони навчалися, — вона на другому, він — на рік молодше, першокурсник. Свіжак, як їх називали старшокурсниці.
Вже вдома Андрій — саме так його звали — без зайвих рухів та слів, без будь-яких прелюдій та вмовлянь, без зайвих шумів (цього разу навіть паркет не скрипів своїм скрушним скрипом) роздягнув Варю, поклав на ліжко та став методично і планомірно майже ґвалтувати. Було б не майже, якби Варя сказала хоч слово, проте вона мовчала, навіть більше — піддавалася йому, рухалася разом з ним, час від часу відкриваючи рота від раптових спалахів болю — надто довго нікого в ній не було.
Коли він кінчив, Варя мовчки вдягнулася й подалася до коридору взувати свої бідненькі, але вірні тімберленди.
— А чай? — запитав Андрій.
— Чай? — чомусь перепитала Варя і вийшла з квартири.
Наступного дня Андрій знову підійшов до Варі. Його худе вилицювате обличчя не виявило й дещиці сум’яття.
— Підемо? — запитав він.
— Ага, — відповіла Варя, душачи в собі сльози.
Тільки від чого? Від чого сльози? — питала вона саме у себе в той момент, але всього лише момент і всього лише раз. Щось захоплювало зсередини, якийсь невимовний приступ дорослості, очевидна краса й збуджувальна енергетика його вчинку.
Їх не поєднувало нічого, крім сексу. Здавалося, що вони існували лише заради нього. Кожного дня вона приходила до Андрія. Вони могли кохатися годинами, але божевільна необхідність у сексі не зникала. Іноді, лежачи на старому горбкуватому ліжку, в перервах між злиттям, саме у той час, коли будь-яка розмова мала б вигляд вимушеного порушення гармонії, Варя співала пісні мадярською. Це Андрію подобалося, але за кілька хвилин він переривав її тваринним поцілунком, і вони знову зливалися в ненаситницьких корчах.
Це тривало півроку. Такі стосунки влаштовували обох. Вони ні до чого не зобов’язували. Ані до подарунків на день народження чи восьме березня, ані до вірності, ані до рольових чи гендерних диференціацій. І це могло тривати ще невідомо скільки, але одного разу, коли Варя сиділа на підвіконні й палила, вдивляючись у непроглядь травневої грози, Андрій перебирав речі у шафі. Діставши якісь широкі, кольору хакі штани, він спокійно промовив:
— Ці штани ти носитимеш, коли будеш вагітною.
Варя посміхнулася, злізла з підвіконня, вдягла босоніжки й вибігла під, здавалося, безкінечну зливу.
Незважаючи на те, що навчалися вони в одній академії, бачитися їм більше не довелося.
Після цього Варя пережила ще кілька невдалих й на зародкових стадіях нічого не обіцяючих стосунків, і було все це так, аби було. Гра у справжнє навіть не затягувала, і відчуття беззмістовності будь-яких стосунків ніколи не полишало її. Вона припинила відчувати солодке ниття у низу живота, все рідше і рідше вдягала спідниці та сукні, але все частіше віддавала перевагу вузьким, грубого котону джинсам. Лише груди завжди вільно дихали і, здавалося, дякували за відсутність ліфчиків чи якихось надто тісних майок. Проте, до прикрості Варі, більшими не ставали. Сильні, пружні, з акуратними, трохи піднятими вгору сосками. Але маленькі.
Машка постійно втішала її.
— Дура, — казала вона, — твої груди — то просто щось офігенне. Чого ти постійно ниєш? Маленькі-маленькі… Хочеш, щоб в тебе була така ж єврейська розмазня, як у мене?
Варя цього не хотіла, тому лише сором’язливо посміхалася, але під час чергового розглядання себе у дзеркалі все одно пошепки промовляла невідомо до кого:
— Ну ще трішечки. Трішечки, а?
Дюшу влаштовувало абсолютно все, що стосувалося Варіної анатомії. Всього, звичайно, він ще не знав, але те, що було очевидним, він сприймав як щось бездоганне й створене спеціально для нього. Груди (вони не так наближалися до надто інтимної категорії анатомічних властивостей) легко лягали в руку, талія не містила нічого зайвого, живіт, плечі, руки — все було молодим і чистим. Сам Дюша із захватом відмічав про себе цей особливий тип зібраного й підтягнутого тіла, тіла, до якого він так несміливо торкався, навіть теплість й вогкість міжніжжя, яке він спробував лише на доторк, здавалися йому не чим іншим, як концентратом пружності й зібраності. Він боявся, що як тільки йому вдасться заволодіти Варею повністю, всі уявлення про її витонченість та молодість розваляться, натомість вона сама повстане в іншій іпостасі, щось середнє між звичайною жінкою з усіма своїми слабкостями та першою своєю дефлораторкою, яку необхідно буде покинути якомога швидше… Чому покинути? Навіть на це питання йому не знайшлося б що відповісти. Тому що так треба. Тому що в будь-якому разі він відчув би якесь, нехай майже невагоме, нехай ледь помітне, але розчарування. Майже два місяці він ідеалізував Варю, майже два місяці ходив сповнений внутрішнього піднесення і чогось невловимого, але наближеного до щастя, і от настане час, коли вона буде зовсім іншою, вона буде… жінкою на сто відсотків, справжньою, чесною, стомленою, взятою ним, Дюшею. І життя більше не дряпатиме його зсередини ніжним кігтиком платонічного відсторонення, гарячими поцілунками та тремтінням щоразу, коли вони будуть за крок до можливості опинитися один в одному, по-справжньому, по-дорослому, так, як ще ніколи… І це свідоме відтягування часу, спроектоване з його боку панічним страхом та її банальною розгубленістю, лише прискорювало серцебиття та потовиділення, давало фантазіям великого розгулу й викиду великої кількості гормонів. До певного часу.
Стоячи на порозі, Дюша відкидав усі можливі сумніви, які могли б хоч якось змусити його розвернутися й піти додому і більше ніколи, НІКОЛИ навіть на гарматний постріл не наближатися до цього будинку.
Двері відчинила Яківна. Розгублено глянувши на Дюшу, вона, не вітаючись, покотилася до своєї кімнати.
До коридору вибігла Маша.
— Яківна сьогодні не в гуморі. Несподівано для себе стара дізналася, що скоро помре.
— Тобто? — злякався Дюша.
— А так. Їй наснилося, що Десна вийшла з берегів, і що всьо, гаплик існуванню Києва.
— Тю, так ви ж на самій горі живете. Навіть якщо Дніпро з берегів вийде, вам до лампочки.
— Ні, Яківна в
