Вигадані історії - Хорхе Луїс Борхес
— У всіх часах,— сказав я не без тремтіння в голосі,— я вам дуже вдячний за відтворення саду Цюй Пена.
— Не в усіх,— промурмотів він, усміхаючись.— Час безперервно розгалужується до незліченних майбутніх. В одному з них я — ваш ворог.
Я знову відчув копошіння, про яке вже згадував. Мені здалося, що вологий сад, який оточував дім, до нескінченності насичений невидимими людьми. Цими людьми були Елберт і я, але невидимі, багатоформні й розкидані по інших вимірах часу. Я підвів погляд, і примарний кошмар розсіявся. У саду, позначеному чорними й жовтими барвами, я побачив лише одного чоловіка; але той чоловік здавався незламним, як статуя, і він наближався до нас, ідучи по стежці, й був він капітаном Ричардом Медденом.
— Майбутнє вже тут,— відповів я,— але я вам друг. Можна мені знову поглянути на лист?
Елберт підвівся на повен зріст і висунув шухляду високого письмового столу. На мить він обернувся до мене спиною. Револьвер уже був у мене напоготові, я ретельно прицілився й вистрілив. Елберт упав негайно, без жодного звуку. Присягаюся, що смерть його була миттєвою, як спалах.
Усе інше — нереальне й незначуще. Медден забіг до кімнати, і я був заарештований. Мене засудили до повішення. Та попри жах усього, що сталось, я переміг. Я зміг передати в Берлін назву міста, яке вони мали розбомбити. Учора вони його розбомбили, я довідався про це з тих самих газет, які повідомили Англію про загадкове вбивство видатного синолога Стівена Елберта невідомим на ім'я Ю Цун. Мій шеф розшифрував цю загадку. Він зрозумів, що моя проблема полягала в тому, як (через гуркіт війни) повідомити назву міста Альбер[161] і що я не мав іншої ради, як убити людину з таким ім'ям. Але він не міг зрозуміти (й ніхто не зміг би), яким глибоким є моє каяття і якою нестерпною — втома».
Вигадані фантазії
Передмова
Хоч, може, й не такі надумані, новели цієї книжки не відрізняються від попередніх. Дві з них, можливо, заслуговують на дещо більшу увагу: «Смерть і компас» та «Фунес — людина з феноменальною пам'яттю». Перша з них, попри її німецькі та скандинавські імена, відбувається в примарному Буенос-Айресі. Сумнівної слави вулиця Тулон — це Пасео-де-Хуліо, «Тріст-ле-Руа» — готель, у якому Герберт Еш одержав і, мабуть, не прочитав одинадцятий том ілюзорної енциклопедії. Коли новелу вже було написано, я подумав про те, щоб заповнити нею якомога більше часу та простору: помста могла перейти у спадщину; перша літера Імені могла бути вимовлена в Ісландії, друга в Мексиці, третя — в Індостані. Чи треба мені пояснювати, що хасиди включали в себе святих, а необхідність принести в жертву чотири життя, щоб здобути чотири літери, які складають Ім'я,— це фантазія, яку мені продиктувала форма моєї новели?
Буенос-Айрес, 29 серпня 1944 р.
Постскриптум 1956 р. Я додав до цієї серії ще три оповідання: «Південь», «Секта Фенікса» та «Кінець». Крім одного персонажа — Рекабаррена,— чия нерухомість і пасивність послужили мені для контрасту, я нічого, або майже нічого, не вигадав у короткому сюжеті останнього оповідання; все, що в ньому відбувається, неявно описане в одній знаменитій книжці, і я був перший, хто розкопав цей зміст або, принаймні, чітко його виклав. В алегорії Фенікса я поставив перед собою проблему розповісти про досить звичайний факт — факт Таємниці — в нерішучій і поступовій манері, яка зрештою приводить до незаперечного й очевидного наслідку; я не знаю, наскільки мені пощастило домогтись успіху. Щодо «Півдня», який, можливо, є одним з моїх найкращих оповідань, то мені досить попередити читача, що його можна читати і як безпосередню розповідь про певні події, і зовсім по-іншому.
Шопенгауер, Де Квінсі, Стівенсон[162], Маутнер[163], Бернард Шоу[164], Честертон[165], Леон Блуа[166] складають різноплановий список авторів, яких я постійно перечитую. У христологічній фантазії, що має назву «Три версії Юдиної зради», я помічаю, як мені здається, далекий вплив останнього з них.
X. Л. Б.
Фунес — людина з феноменальною пам'яттю
Я його згадую (хоч я не маю права промовляти це священне дієслово, лише один чоловік у світі мав таке право, і цей чоловік уже мертвий) з темною квіткою пасифлори в руці, яку він бачив так, як ніхто не міг її бачити, навіть якби дивився на неї від світанку до ночі, протягом усього свого життя. Я згадую його мовчазне індіанське обличчя, що здавалося навдивовижу далеким, за сигаретою. Згадую (так мені здається) його руки з витонченими довгими пальцями. Згадую, біля цих рук, горщик для чаю мате[167] з гербом Уругваю. Згадую жовту мату, якою було завішене вікно, з якимось затуманеним озерним краєвидом. Дуже добре згадую його голос, розмірений, невдоволений, з носовим призвуком, голос давнього жителя передмість, без сучасних італійських свистячих звуків. Я бачив його не більш як тричі, востаннє — 1887 року... Мені здається, було б дуже добре, якби всі ті, хто з ним зустрічався, написали про нього; моя розповідь, мабуть, була б найкоротшою і найменш інформативною, але не менш неупередженою, ніж усі інші в тому збірнику, який ви опублікуєте. Моє прикре аргентинське походження не дасть мені співати дифірамби — а цей жанр в Уругваї обов'язковий, коли йдеться про уругвайця. «Писака, піжон, буенос-айреський ферт!» Фунес не вимовив цих образливих слів, але я не маю найменшого сумніву в тому, що в його очах я був представником саме цього нікчемного племені. Педро Леандро Іпуче