Вечори на хуторі біля Диканьки - Микола Васильович Гоголь
III. НЕСПОДІВАНИЙ СУПЕРНИК. ЗМОВА
Ні, хлопці, ні, не хочу! Що за розгулля таке? Як вам не набридне гультяювати? Уже й так ославлено нас, буцімто ми бозна-які паливоди. Лягайте краще спати!» Так говорив Левко до розгульних товаришів своїх, що підбивали його на нові витівки. «Прощайте, братове! добраніч!» Він швидко пішов від них вулицею.
«Чи спить же то моя ясноока Ганна?» думав він, підходячи до знайомої нам хати з вишневими деревами. Серед тиші почулася неголосна розмова. Левко спинився. Поміж деревами забіліла сорочка… «Що це значить?» подумав він і, підкравшися ближче, сховався за дерево. Проти місяця сіяло перед ним дівоче обличчя… Це Ганна! Але хто ж отой високий чоловік, що стояв до нього спиною? Даремно придивлявся він: тінь огортала того від ніг до голови. Тільки спереду він був освітлений трохи, та найменший рух Левка вперед загрожував неприємністю бути поміченим, і тому, тихо прихилившись до дерева, вирішив він зоставатися на місці. Дівчина ясно вимовила його ім'я. «Левко? Левко ще молокосос!» говорив хрипко і півголосом високий чоловік. «Якщо я застану його коли в тебе, то добре намну йому чуба…»
«Хотілося б мені знати, що це за шельма нахваляється нам'яти мені чуба!» стиха промовив Левко і витяг шию, щоб не пропустити жодного слова. Але незнайомий говорив далі так тихо, що нічого не можна було почути.
«Як же тобі не соромно?» сказала Ганна, коли він докінчив своє. «Ти неправду кажеш; ти обманюєш мене; ти мене не любиш; і я ніколи не повірю, щоб ти мене любив!»
«Знаю», провадив далі високий чоловік: «Левко багато наговорив тобі дурниць і закрутив твою голову» (тут здалося парубкові, що голос незнайомого не зовсім незнайомий, і начебто він десь його й чув); «та я дамся взнаки Левкові!» вів далі свою мову незнайомий. «Він думає, що я не бачу всіх його фіглів. Скуштує він, собачий син, які в мене кулаки!»
При цих словах Левко не міг уже більше стримати свого гніву. Підійшовши на три кроки до нього, замахнувся він з усієї сили, щоб одважити доброго ляща, від якого незнайомий, хоч, бачилось, і дужий, та не встояв би, певне, на місці; але саме тут світло впало на лице йому, і Левко остовпів, побачивши, що перед ним стояв батько його. Тільки й міг парубок на таке диво похитати головою та присвиснути стиха крізь зуби. Десь збоку щось шелеснуло; Ганна прудко влетіла в хату, грюкнувши за собою дверима.
«Прощай, Ганно!» закричав тут один із парубків, підкравшись і обнявши голову, — і з ляком одскочив назад, зустрівши жорсткі вуси.
«Прощай, красуне!» скрикнув другий; та зараз же полетів сторчака від тяжкого стусана голови.
«Прощай, прощай, Ганно!» закричало декілька парубків, почепившися йому на шию.
«Згиньте ви, прокляті гульвіси!» кричав голова, одбиваючись і тупаючи ногами. «Що я вам за Ганна! Гетьте слідом за батьками на шибеницю, бісові діти! Поприлипали, як мухи до меду. Дам я вам Ганни!» «Голова! голова! голова це!» загукали хлопці та й кинулись урозтіч.
«От так батько!» казав Левко, отямившись од такого дива і дивлячись услід голові, що, лаючись, відходив геть. «Бач, які фіглі-миглі він витіває! добре! А я ж то дивлюсь та мізкую, що воно за знак, що він раз у раз удає глухого, коли з ним заговориш про діло. Стривай же, старий шкарбане, будеш ти в мене знать, як швендяти під вікнами у молодих дівчат, будеш знать, як одбивати чужих наречених! Гей, хлопці! сюди! сюди!» гукав він, махаючи рукою парубкам, що знову сходились до гурту. «А йдіть-но сюди! Я умовляв вас іти спати, а тепер передумав і ладен хоч цілу ніч сам гуляти з вами».
«Оце до діла!» сказав плечистий і кремезний парубок, що мали його за найпершого паливоду та гультяя на селі. «Мені все якось нудно, коли не вдасться погуляти гаразд та штук натворити. Усе наче бракує чогось. Так, немовби загубив шапку чи люльку; одно слово, не козак та й годі».
«Чи згода ваша подратувати сьогодні як слід голову?»
«Голову!»
«Еге, голову. Що він собі справді вигадав! Він верховодить у нас, наче гетьман який. Мало йому, що коверзує, наче над своїми холопами, так ні, він ще й під'їжджає до дівчат наших. Адже, мабуть, нема на все село гарненької дівчини, щоб до неї не лицявся голова».
«А так, а так», гуртом закричали всі хлопці. «Що ми, хлопці, за холопи? Хіба ми не такого роду, як і він? Ми, слава богу, вольні козаки! Покажімо йому, братця, що ми вольні козаки!»
«А й покажемо!» загукало парубоцтво. «Та як голову, то вже й писаря не минути!»
«Не минемо й писаря! А в мене, як на те, склалася славна пісня про голову. Ходім-но, я вас її навчу», казав далі Левко, вдаривши по струнах бандури. «Та слухайте: попереодягайтеся, хто там у що може!»
«Гуляй, козацька голово!» казав кремезний гультяй, вдаривши ногою об ногу й ляснувши руками. «Що за розкіш! Що за воля! Як візьмеш дуріти, то здається, наче давні літа згадуєш. Любо, вольно на серці; а душа наче в раю. Гей, хлопці! Гей! гуляй!..»
І ватага галасливо понеслася вулицями. І благочестиві бабусі, розбуджені криком, одчиняли віконця і хрестилися сонними руками, примовляючи: «ну, тепер гуляють парубки!»
IV. ПАРУБКИ ГУЛЯЮТЬ
Водній тільки хаті кінець вулиці ще
