Джозеф Антон - Ахмед Салман Рушді
Глорія не знала, не знав і він, як раптово і безповоротно відбудеться переміна, яку вона передбачала щодо новин. Ніхто не дивився із вікна класної кімнати на крилату бурю, що завихрювалася на шкільному майданчику. Він не знав, не знала також і Глорія, що птахи вже зібралися на каркасах драбин для лазіння і готові завдати удару.
Його увага була прикута до іншого. До свого нового роману, що вийшов у Британії. На обкладинці — чорно-біла будівля Емпаєр-стейт-білдинґ, а просто над нею -невеличка чорна хмаринка, що відсвічує вогнем по краях. Це була книжка про лють, однак її автор не міг знати про ту лють, яка ще настане.
Роман отримав найгірші критичні відгуки з часу виходу «Ґрімуса». Одному чи двом критикам книжка сподобалася, й вони написали про неї із симпатією і розумінням. Решта численних рецензентів вважали її погано замаскованою автобіографією, а кілька статей про роман навіть були проілюстровані фотографією з його «новою спокусливою полуничкою». Так, досить неприємно, проте книжка дала йому нову свободу. Він завжди дуже переймався, деколи навіть занадто, рецензіями на свої твори. Тепер він побачив, що це — один із різновидів пастки бажання, щоб тебе любили, — тієї пастки, в яку він потрапив, на превеликий жаль, кілька років тому. Хай би що там казали про його нову книжку, він усе одно пишався нею, добре знаючи, чому вона написана саме так, і вважав її хорошим мистецьким твором. Раптом йому не захотілося звертати якоїсь надмірної уваги на всі ті обмови критиків. Йому, як і всім письменникам, хотілося схвальної оцінки свого твору, це правда. Як і всі письменники, що створювали художню річ, він вирушав у лінґвістичну, інтелектуальну, моральну й емоційну мандрівку; книжки — це мандрівні нотатки, тому сподівався, що читачам подобатиметься мандрувати разом з ним. Однак тепер він також розумів: якщо вони не зможуть іти вибраним ним шляхом, він усе одно йтиме далі. Якщо ви не встигаєте за мною, то вибачайте, казав він мовчки своїм критикам, — я все одно піду тією дорогою.
У Телурайді, штат Колорадо, він мусив пильнувати за тим, як швидко ходить, наскільки квапливо піднімається сходами, скільки алкоголю випиває. Розріджене повітря давалося взнаки його астматичним легеням. Але то був гірський рай. Може, в Едемі повітря також розріджене, думав він, але у тій людській пастці зі змієм і яблуком, що розташована десь на захід від країни Нод, далебі не демонстрували стільки хороших фільмів.
Том Ладді й Білл Пенс, куратори Телурайдського кінофестивалю, щороку запрошували долучитися до них ще й третього гостьового куратора, і 2001 року настала його черга. Він підготував короткий перелік «особистих» фільмів для показу, серед них «Золота фортеця» Статьяджита Рая про хлопця, який марить про попереднє життя у золотій фортеці, повній коштовного каміння; «Соляріс» Андрія Тарковського про планету з настільки потужним єдиним розумом, що могла здійснювати най-потаємніші людські бажання; а також німий шедевр Фріца Ланґа «Метрополіс» — похмура поема про тиранію і свободу, людину й машину, відновлена в первинному вигляді й нарешті позбавлена електронного музичного супроводу Джорджо Мородера.
Це був якраз вік-енд напередодні Дня праці — його останні вільні дні перед заходами з нагоди виходу в США «Люті». Зустрівся з Падмою у Лос-Анджелесі, й вони полетіли до Колорадо, де 1 вересня відсвяткували її тридцять перший день народження, дивлячись фільми у горах і гуляючи чудернацькими вулицями міста, на одній з яких Бутч і Санденс[289] пограбували свій перший банк, попиваючи в одному місці каву з Вернером Герцоґом[290], а в іншому розмовляючи з Фей Данавей[291]. У Телурайді ніхто нічого не проштовхував, нічого не продавав, тож усі були доволі доступними. Кіноерудити Леонард Малтін і Роджер Іберт, документаліст Кен Бернс, а також інші обізнані на кіношних справах люди сиділи завжди поряд, розповідали розумні речі й сипали дотепами. Всі у Телурайді чомусь сходилися на тому, що Том Ладді знає геть усіх на світі. Великий Ладді, «князь святкового безладу» й розпорядник церемоній, сприймав це спокійно. Телурайд був веселим місцем. Для того, щоб на підйомнику дістатися театру Чака Джонса[292], треба було заздалегідь оформити «кволячу бвоню[293]».
Вони переглянули дуже популярний серед глядачів французький фільм «Амелі» надто вже солодкавими фантазіями й «Нічийну землю» хорватського режисера Деніса Тановича — такий собі «В очікуванні Ґодо» у шанцях під градом куль, а ще подивилися майстерний, фінансований Ейч-бі-оу[294] «Постріл у серце» Аґнєшки Голланд, екранізацію книжки Майкла Ґілмора про свого брата вбивцю Генрі. За день переглядали по три стрічки, іноді засинали, а між демонстраціями фільмів і в кінці дня — гулянки, зустрічі, розмови. З гір повернулися 3 вересня, й вісім днів потому неможливо було не пригадати того часу, як перебування в раю, з якого не лишень їх, але й увесь світ вигнали.
11 вересня 2001 року мав стати офіційним днем виходу «Люті» у США. Проте події того дня перетворили роман, задуманий як дуже сучасний і сатиричний портрет Нью-Йорка, на історичний роман про місто, яке вже перестало бути тим містом, про яке він писав, бо його золота доба обірвалася надзвичайно раптово і у надзвичайно страхітливий спосіб; у читачів, які пам’ятали місто таким, яким воно було раніше, роман викликав незаплановане автором почуття: ностальгію. В коміксах Ґаррі Трюдо «Дунсбері» один із персонажів сумно каже: «Знаєте, я дуже скучив за 10 вересня». Він розумів: щось схоже сталося з його романом. Події 11 вересня перетворили його на портрет попереднього дня. Перетворили на марення про колишнє, втрачене життя у золотій фортеці, повній коштовного каміння.
10 вересня 2001 року він був уже не в Нью-Йорку, а в Г’юстоні, штат Техас. До того, 5 вересня зустрічався із читачами у книгарні «Барнс і Ноубл», потім полетів до Бостона, де проводив зустрічі в рамках заходів з
