Джозеф Антон - Ахмед Салман Рушді
Його найближча приятелька у Голлівуді Керрі Фішер, з проникливим розумом і гостра на язик, була непевною щодо Падми. У неї на вечірці він зустрівся, зокрема, з Меґі Раян[286], яка йому дуже сподобалася попри те, що не один раз (тричі) повторила: «Знаєте, люди так помиляються щодо вас!» Однак потім розмова зайшла про духовне життя, і Меґ розповіла про свої численні відвідини ашрамів у Індії, зізналася у своєму захопленні Свамі Муктанандою і Ґурумаї. Він не поділяв її поглядів, сказавши, що скептично ставиться до діяльности всіх отих гуру, і запропонував прочитати книжку Ґіти Мегти «Карма кола». «Чому ви такий цинік?», — запитала вона його, так ніби насправді хотіла знати відповідь, і він пояснив, що коли виростаєш в Індії, то дуже легко дійти висновку, що всі ці люди — шахраї. «Так, авжеж, є немало шарлатанів, — сказала вона серйозно, — але хіба ви їх не можете відрізнити від справжніх гуру?» Він сумно захитав головою. «Ні, — сказав він.
— Не можу». І на тому розмова закінчилася.
Отакі роз’їзди між Вест-Голлівудом і Пембридж-М’юз забирали в нього купу сил, а сам процес розлучення виявився настільки огидним, що й не хочеться про нього згадувати; передбачалося багато труднощів у його спілкуванні з маленьким сином, що виводило його з рівноваги, також зросли витрати на ремонт нью-йоркської квартири, яка виявилася у значно гіршому стані, ніж він собі думав, а до всього ще й переміни у Падминому настрої, які ста-валися так часто, що він уже тішився, коли два дні поспіль між ними не було сварки, — і з усім цим він мусив давати собі раду після виснажливих перельотів і зміни часових поясів. Аж тут у Лос-Анджелесі він дізнався про те, чого вже кілька років з острахом очікував. Помер
Джон Даймонд. Він затулив руками обличчя, і коли жінка, яка казала, буцімто кохає його, запитала, у чому річ, і він пояснив, то відреагувала дуже своєрідно: «Та нічого, трохи посумуєш і знову звеселишся». У такі миті він ладен був одразу йти геть, аби лиш не бути з нею.
Але не йшов. Не йшов іще шість років. Коли тепер, позбувшись після чергового розчулення всіх ілюзій, він оглядається на ті дні, то геть не розуміє своєї поведінки. Можливо, це було якоюсь формою впертости або ж небажанням руйнувати стосунки, заради яких він залишив сім’ю, або ж відмовою зректися своєї мрії про щасливе майбутнє, навіть якщо вона виявилася міражем. Або ж, може, вона до біса була гарною, щоб від неї піти.
Тоді він мав простішу відповідь. Він живе з нею, бо кохає її. Бо вони кохають одне одного. Вони — закохані.
Кілька разів у ті роки вони розлучалися — на короткий час, — і часто саме він ставав ініціатором розриву; проте нарешті він запропонував їй одружитися, і вже невдовзі після їхнього весілля вона його покинула. Коли Падма пішла, то Мілан, який на церемонії одруження ніс обручки, запитав його: «Тату, так було гарно, а з того нічого не вийшло?» Він не знав, що відповісти синові. Він собі також ставив таке запитання.
У них були й хороші миттєвості, авжеж. Як і належить щасливій парі, вони разом умебльовували й прикрашали своє житло. «З тобою я облаштовувала дім з любов’ю і чистим серцем», — сказала вона йому багато років потому, коли вони знову почали розмовляти, і він повірив їй. Між ними жило кохання і спалахувала пристрасть, і коли все було добре, то було дуже добре. Вони разом поїхали на Книжковий бал до Амстердама з нагоди виходу «Ц^овёв», себто «Люті» данською мовою, й вона мала шалений успіх; усіх просто осліпила її врода, національна інформаційна агенція знімала стрічку про її прибуття просто таки на летовищі під мелодію пісні «Хіба вона не чарівна» у виконанні Шарля Азнавура; відтак її вроду обговорювали «за круглим столом» чотири критики, які аж слиною спливали. Тому вона почувалася щасливою, а з ним була дуже ніжною — просто ідеальною жінкою.
Проте були також сумні — і навіть дуже сумні — миттєвості, й вони траплялися дедалі частіше. Перегодя він зрозумів, що вона проймається щодо нього духом змагання й думає, що він затуляє їй світло. Вона не любила грати другої скрипки. «Не йди зі мною, — казала вона йому незадовго до розірвання їхніх стосунків, коли їх обох запросили на церемонію вручення кінематографічної премії, на якій вшановували також і його приятельку Діпу Мегту, — бо всі тільки з тобою й говоритимуть». Він зауважив їй, що вона не може одного дня бути заміжньою, а іншого незаміжньою. «Я завжди пишався тим, що стою поряд з тобою, — сказав він їй, — і мені дуже сумно, що ти маєш до мене інші почуття». Проте вона рішуче налаштувалася на вихід з його тіні, розраховуючи тільки на свої сили; і кінець кінцем це їй удалося.
У добу повсюдного прискорення газетну колонку не можна написати навіть за кілька днів до публікації. У день підготовки місячної колонки для «Нью-Йорк таймс», він, прокинувшись, одразу читав новини і визначав, яка тема чи теми цікавлять людей найбільше, мізкував над тим, що він може сказати з цього приводу, і писав тисячу слів щонайпізніше до п’ятої години пополудні. Оперативна журналістика не має нічого спільного з роботою письменника-романіста, тож він не одразу оволодів цією професією. Якоїсь миті думати з такою швидкістю стало для нього навіть чимось підбадьорливим. Також приємно відчувати себе привілейованою людиною, зачисленою до невеличкої когорти авторів газетних колонок, помазаних на творців світової думки. Він уже відчув, як складно у таких колонках мати свою власну думку, особливо, так би мовити, «слушний погляд» -чітку думку з належним обґрунтуванням. Йому нелегко давалося виносити на суд читачів таку думку навіть раз на місяць, і він побожно схиляв голову перед своїми колегами — Томасом Фрідманом, Морін Дауд, Чарльзом Краутгамером та іншими, які могли мати по дві такі думки щотижня. Він уже третій рік поспіль займався цією справою і встиг написати про антиамериканізм, Чарльтона Гестона[287] і його Національну стрілецьку асоціацію, про Кашмір, Північну Ірландію, Косово, а також про нападки на вивчення теорії еволюції в Канзасі, про Йорґа Гайдера, Еліана Ґонсалеса[288] і Фіджі. Відчував, що вже «виписується» і скоро не матиме тем
