Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Мій погляд губився в чарівному світлі неосяжної будівлі. Я кивнув, і батько всміхнувся. Фермін подав мені склянку води й запитально глянув на мене.

– Хлопчина знає правила? – звернувся він до батька.

– Я саме збирався йому все пояснити, – відказав той.

І батько розповів мені про правила й обов’язки, яких повинен дотримуватися кожен, хто вступає до таємного братства Цвинтаря забутих книжок, а також про можливість обрати одну книжку, щоб стати її довічним охоронцем.

Слухаючи його, я замислився, чи, бува, не існує якоїсь прихованої причини, чому батько обрав саме цей день, щоб вразити мої очі й уяву цим видовищем. Може, хапаючись за соломинку, добрий книгар сподівався, що побачене місто сотень тисяч покинутих книжок, забутих життів, думок і світів видасться мені втіленням того майбутнього, що чекатиме на мене, якщо я й далі вперто триматимуся думки одного дня заробляти собі на життя писанням книжок. Якщо батьків намір справді був таким, то видовище це справило на мене цілком протилежне враження. Моє покликання, що доти було лише дитячою мрією, того дня міцно вкорінилося в моєму серці. І жодні доводи, чи то батька, чи то будь-кого іншого, не змогли б переконати мене змінити думку.

Гадаю, що сама доля вирішила замість мене.

Під час своєї довгої подорожі коридорами лабіринту я вибрав книжку під назвою «Кармазинова туніка», що належала до циклу романів «Місто проклятих» авторства такого собі Давида Мартіна, про якого я ніколи раніше не чув. Можливо, краще сказати, що книжка сама вибрала мене, тому що, коли я зрештою зупинив погляд на її обкладинці, мені видалося, що цей примірник уже давно чекає на мене, мовби знаючи, що одного дня на світанку я прийду по нього.

Коли я нарешті вийшов із лабіринту, батько глянув на твір, який я тримав у руках, і пополотнів. На мить мені здалося, що він зараз знепритомніє.

– Де ти знайшов цю книжку? – пробелькотів він.

– На столі в одній із зал… Вона стояла на видноті, немовби хтось зумисне хотів, щоб я звернув на неї увагу.

Батько з Ферміном обмінялися непроникними поглядами.

– Щось негаразд? – запитав я. – Вибрати іншу?

Батько похитав головою.

– Це доля, – пробурмотів Фермін.

Я усміхнувся, схвильований. Я був такої самої думки, хоча достеменно не знав чому.

Решту тижня я провів, наче в трансі, читаючи пригоди, про які розповідав Давид Мартін, насолоджуючись кожною сценою, немовби дивився на велике полотно, що довше приглядаєшся до якого, то більше подробиць бачиш. Батько ж своєю чергою поринув у власний світ ілюзій, хоча цього разу його тривоги, схоже, ніяк не були пов’язані з письменництвом.

Як багато чоловіків у його віці, мій батько на той час почав усвідомлювати, що вже не молодий, і часто повертався до подій своєї юності, замислюючись над запитаннями, відповідей на які він не знайшов і досі.

– Що коїться з татом? – якось я запитав матері.

– Нічого. Просто він дорослішає.

– Я гадав, він уже дорослий.

Мати зітхнула й терпляче пояснила:

– У вас, чоловіків, так завжди.

– Я швидко подорослішаю, і тобі не доведеться хвилюватися.

Мама всміхнулася.

– Не поспішай, Хуліане. Життя саме про це потурбується.

Під час однієї зі своїх таємничих подорожей до власних надр батько вирушив на пошту й повернувся звідти з пакунком із Парижа. У пакунку була книжка, що називалася «Янгол імли». Будь-що, пов’язане з янголами і млою, задовольняло всі критерії, щоб привернути мою увагу, тож я вирішив дізнатися більше, надто коли помітив, як батько змінився на обличчі, коли розгорнув пакунок і побачив обкладинку книжки. Мені вдалося довідатися, що йдеться про роман, написаний якимось Борисом Лораном, і це, як виявилося, був псевдонім самого Хуліана Каракса. Книжка містила присвяту, через яку мати розплакалася, хоч була й не з тих, у кого очі на мокрому місці, а батько переконався в тому, що доля міцно тримає нас за деяке місце. Яке саме, батько не сказав, але я здогадувався про делікатний характер цього місця.

Мушу визнати, що, попри все, найбільше здивованим виявився я сам. Чомусь я завжди гадав, що Каракс помер ще в незапам’ятні часи (історичний період, який охоплював усі ті події, що сталися до мого народження). Я завжди думав, що Каракс – це один із багатьох привидів минулого, що чаїлися в тому зачарованому замку, яким була офіційна пам’ять моєї родини. Те, що я помилявся і що Каракс, живий і здоровий, пописує собі в Парижі, стало для мене справжнім об’явленням.

Погладжуючи сторінки «Янгола імли», я зненацька збагнув, що повинен робити. Так народився план, що мав допомогти мені виконати своє призначення, яке, вирішивши навідатися до моєї домівки, спричинило багато років по тому появу цієї книжки.

3

Життя мчало на крейсерській швидкості, маневруючи, як зазвичай, між відкриттями й ілюзіями і не надто зважаючи на своїх пасажирів, що теліпалися десь на приступці. У мене було два дитинства: одне доволі звичайне (якщо таке взагалі існує) – те, що бачили інші, і друге уявне, яким жив я. У мене було чимало добрих друзів, переважно книжок. У єзуїтській школі я нудився страшенно і скоро взяв за манеру під час уроків літати в хмарах, – звичка, якої не можу позбутися й досі. Мені поталанило натрапити на кількох хороших учителів, які ставилися до мене з терплячістю, усвідомлюючи, що моя інакшість не означає нічого поганого і боротися з нею не потрібно. У світі є багато різних дітей, і коли-не-коли трапляється навіть Хуліан Семпере.

Цілком імовірно, що читаючи в чотирьох стінах книгарні, відвідуючи бібліотеки за власним бажанням і слухаючи Ферміна, який завжди мав напоготові якусь теорію, пораду або практичне застереження, я дізнався про світ більше, ніж за всі роки свого навчання.

– У школі кажуть, що я дивакуватий, – зізнався я Фермінові одного дня.

– Знайшов, чим перейматися! Непокоїтися будеш тоді, коли тобі скажуть, що ти нормальний.

На щастя, чи на нещастя, ніхто ніколи такого мені не сказав.

Гадаю, що моя юність становить собою не лише біографічний інтерес, адже принаймні частину її я прожив так, наче був несповна розуму. Мої рожеві мрії і прагнення будь-що стати лицарем пера набирали сили. Хоча їх, мушу визнати, і було дещо підкориговано, коли з плином часу я почав розбиратися в тому, як функціонує механізм світу. Напівдорозі я усвідомив, що мрії мої зіткані з неможливого, але ж якщо відступати з поля бою ще до