Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Марія Луїса дивилася на журналіста з незрозумілим усміхом.

– Я можу щось зробити для вас, доньє Маріє Луїсо?

– Ви можете розповісти правду.

Вілахуана зітхнув.

– Сказати по щирості, я не знаю, чи зможу зробити це.

– У вас є діти?

– Четверо.

Вілахуана зустрівся очима з цією жінкою, якій жити лишилося обмаль. Сховатися від її погляду було нікуди.

– Зробіть це заради них. Заради них розкажіть правду. Коли зможете і як зможете. Але не дайте нам померти. Нас багато. Хтось мусить виступити від нашого імені.

Вілахуана кивнув. Марія Луїса простягнула йому руку, яку журналіст потиснув.

– Я зроблю все, що зможу, – сказав він.

Того вечора, коли Вілахуана вкладав до сну Ніколаса, син пильно подивився на нього, відчуваючи, що батькові думки блукають десь далеко в піднебессі.

– Тату?

– Що, синку?

– У мене запитання про слонів.

– Я слухаю тебе.

– Чому ти зробився журналістом? Мама каже, дідусь хотів, щоб ти став кимось іншим.

– Твій дідусь хотів, щоб я став адвокатом.

– Але ти його не послухався?

– Трапляються випадки, коли доводиться йти проти батькової волі. Але зайве й казати: тебе це не стосується ані тепер, ані в найближчому майбутньому.

– А чому?

– Бо деякі батьки – певна річ, не твій – не знають, що краще для їхніх дітей.

– Я маю на увазі: чому ти захотів стати журналістом?

Вілахуана стенув плечима.

– Мабуть, через мільйонні гонорари й нормований графік роботи.

Ніколас засміявся.

– Та ні, я серйозно. Чому?

– Не знаю, Ніко. Стільки часу вже спливло відтоді. Іноді, коли людина стає старшою, те, що колись здавалося їй очевидним, перестає таким бути.

– Але слони не забувають. Навіть якщо їм хочуть обтяти бивні.

– Гадаю, що ні.

– Отже…

Вілахуана, здаючись, кивнув головою.

– Щоб розказувати правду. Ось для чого я став журналістом.

Нікола замислився, зважуючи врочисту батькову відповідь.

– А що таке правда?

Вілахуана вимкнув світло й поцілував сина в чоло.

– Про це ти вже мусиш запитати маму.

Оповідь не має ні початку, ні кінця, лише двері, що впускають до неї.

Оповідь – це нескінченний лабіринт слів, образів і духів, викликаних для того, щоб виявити нам невидиму правду про нас самих. Оповідь – це, врешті-решт, бесіда між тим, хто її розповідає, і тим, хто слухає, але оповідач може розказати лише те, що дозволить йому його ремесло, а читач може прочитати лише стільки, скільки записано у нього в душі.

Це основна засада, на якій ґрунтується мистецтво виливання слів на папір, тому що коли гасне світло, стихає музика й зала порожніє, важить лише одне – міражні спогади, записані в театрі уяви, який міститься в голові у кожного читача. Це і ще надія, яку плекає кожен, хто береться за перо: щоб читач відчинив своє серце котрійсь із постатей, створених на папері, і дав їй часточку себе, щоб зробити безсмертною, бодай на кілька хвилин.

Сказавши це все з урочистістю значно більшою, ніж та, на яку, либонь, заслуговує ця нагода, я радше спущуся з небес на сторінки цієї книжки й попрошу люб’язного читача супроводити мене до кінця цієї історії і допомогти відшукати те, що найважче дається бідолашному оповідачу, заблуканому у своєму власному лабіринті, – двері до виходу.

Передмова до «Лабіринту духів» («Цвинтар забутих книжок», том IV) Хуліана Каракса

Видавництво «Люм’єр», Париж, 1992.

За редакцією Еміля де Розьєра Кастеллена

Книжка Хуліана

1

Я завжди знав, що одного дня сяду писати цю історію. Історію своєї родини й тої зачарованої Барселони, сповненої книжок, спогадів і таємниць, у якій я зростав і яка переслідувала мене все життя, хоча я й усвідомлюю, що це може бути лише сон про якесь казкове місце.

Мій батько, Даніель Семпере, намагався це зробити переді мною й витратив на свою спробу чи не всі молоді літа. Протягом багатьох років він вислизав зі спальні посеред ночі, коли гадав, що моя мати вже поринула в обійми Морфея, і спускався навшпиньках до книгарні, де зі свічкою зачинявся в підсобці. Там, озброєний дешевою авторучкою, він до світанку провадив нескінченну борню з сотнями аркушів паперу.

Мати ніколи не докоряла йому за це й удавала – як це часто робиться в подружньому житті, щоб утримати його на спокійних водах, – що нічого не помічає. Ця одержимість, одначе, непокоїла її майже так само, як і мене. Я вже навіть почав було побоюватися, що мій батько, подібно, як Дон Кіхот, потроху зсувається з глузду, лише в його випадку причиною цього стало не читання, а писання. Мати знала, що цей шлях він мусить пройти сам – не тому, що мав якісь літературні амбіції, а тому, що ця боротьба зі словами була його способом зрозуміти, хто він насправді, і таким чином віднайти спогади про свою матір, яку втратив, коли мав лише п’ять років, і повернути її дух.

Пригадую той день, коли я зненацька прокинувся перед світанком. Серце шалено калатало, а в грудях бракло повітря. Мені наснилося, що батько розчиняється в імлі і я втрачаю його назавжди. Уже не вперше я бачив цей сон. Я скочив із ліжка й кинувся сходами вниз до книгарні. Я знайшов батька в підсобці, перетворитися на пару він ще встиг, але під ногами його валялося море пожмаканого паперу. Пальці його були в чорнилі, а очі червоними. На столі перед ним лежав старий знімок дев’ятнадцятирічної Ізабелли, який – ми всі про це знали – батько завжди носив із собою через те, що боявся забути її обличчя.

– Я не можу, – пробурмотів він. – Я не можу повернути її до життя.

Насилу стримавши сльози, я поглянув батькові в очі.

– Я зроблю це за тебе, – сказав я. – Обіцяю.

Батько, у якого мої врочисті заяви зазвичай викликали усмішку, обійняв мене. Випустивши з обійм і усвідомивши, що я говорив серйозно, він простягнув мені свою ручку.

– Тоді тобі знадобиться ось це. Бо я вже й не знаю, яким кінцем писати…

Я оглянув це незугарне письмове приладдя й поволі похитав головою.

– Я писатиму на машинці, – заявив я. – На «ундервуді», виборі професіоналів.

Цей «вибір професіоналів» я бачив у газетному оголошенні, і він мене неабияк вразив. Хто б міг подумати! Виявляється, щоб зі звичайного писаки, який базграє папір у вихідні, перетворитися на професійного письменника, досить лише придбати