Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
В Лa-Рошелі собор духівництва розглядав його гріхи, а він, набравшися терпіння, покаянно вислухував пасторів і не відповідав так, як міг би: «Добрі люди, дріб'язкові душі, а хто вистояв у школі нещастя, в турботах життя, хто не піддався ні на які духовні спокуси? Самих ваших викриттів щодо моєї матусі могло б вистачити для того, щоб відібрати мужність її синові, а я ось, бачте, зберіг свою природжену твердість!» Та він не казав цього ні пасторам у Ла-Рошелі, ні перед своєю приятелькою графинею де Грамон не хвалився цим. Він сповіщав її тільки про факти: про свої перемоги над військом короля Франції, а потім ще про те, що король убив герцога Гіза, нарешті таки вбив.
Анрі давно чекав цього: він був дуже добре обізнаний з тим, що діялося при дворі, а ще краще знався він на людях. Він бачив Валуа на засіданнях його Генеральних штатів: там зібрались майже самі прибічники Ліги, бо на виборах панував якнайстрахітніший терор. Усі вони охоплені нахабною й ницою ненавистю і не знають уже, як її вилити. Вони одним махом скасовують усі податки, які встановив король за чотирнадцять років свого врядування, й цим відбирають у нього рештки могутності — але не тільки в нього, а водночас у держави взагалі й у себе самих. Ось до чого призвели чотирнадцять років розпалювання ворожнечі й задурманювання народу. Врешті-решт можна досягти чого завгодно, треба тільки досить міцно втовкмачити його в голови, і тоді сама дійсність скориться вам, обернеться в видиме безглуздя, а досить довго проповідувана брехня почне розливати справжню живу кров. А до того ж усе оце тупе міщанство нічого не тямить ні в релігії, ні в державних справах, ні в людській душі. Для нього добромисний Валуа — тиран, а його доброзвичайна держава — паскудство. Вони злигалися, щоб розграбувати королівство й запродати його ворогам, а присягаються, що їхня мета — «свобода». Щоб довершити задумане, їм лишилося ще тільки скасувати податки, про це вже чотирнадцять років репетують по всій країні.
Жінки тих обранців, тих пробуджених крамарів та ремісників танцюють голі на паризьких вулицях. Придумала таке герцогиня Монпансьє, Гізова сестра, фурія Ліги, чиїм процесіям це неприкрите божевілля мало додавати принади. Та в цьому вона перебрала міри; дрібне міщанство, вельми численне, не мало охоти отак усе відразу сторчголов кидатись у вічну погибель, та й жінкам своїм не хотіло дозволити, щоб вони, показившись, голяка стрибали просто в пекло. Воно твердо хотіло тільки одного: не платити; а в усьому іншому лишалось під владою звичайних повсякденних суперечностей. Через те Париж раптово збунтувався проти зграї зажерливих авантюристів, що довели місто до такого стану. Той бунт відразу й стих, але Гізові довелось замислитися, і він вирішив: треба зробити так, щоб нікому вже не було вороття назад. Має статись безповоротне: король мусить умерти.
Король тоді був такий убогий, як ще не бував навіть Анрі Наваррський. Двір його розбігся, і останні сорок п'ять дворян уже підшукували собі таких владарів, що платитимуть їм. Анрі дізнався, що Валуа не має чого їсти. Вогонь у нього в кухні погас. «Чи не я сам погасив той вогонь, розбивши його найкращу армію під Кутра? Треба йому допомогти. Тепер він просить у Гіза. А той канючить для нього у Ліги. Та що ти вдієш з отим міщанством, це найтупіші люди в усій країні, на них може покладатися тільки проводир, позбавлений сумління. Одначе й такому слід би знати міру. Він гадає, що Валуа вже не людина; але Гіз не король і не знає нас. Коли посли повідомляють, ніби нам ось-ось кінець, саме тоді в нас іще вливається з глибини сторіч давня сила. Я допоможу Валуа».
Анрі дізнається, що Гіз уже зовсім знахабнів. Помалу забуває будь-яку обережність — сам живе в Блуа, в королівському замку, щоб певніше тримати Валуа в руках. А чом це він тримає Валуа, а не Валуа його? Звісно, у Гіза всі ключі; та він тепер ні про що не довідується, бо король, хоч і запізно, нарешті перестав вірити своїй матері, повиганяв її шептунів, і вона тепер не може робити того, чим жила весь вік: шпигувати та продавати. Хай щастить тобі, Валуа, в твоїх таємних задумах. Ти тільки занадто самотній для таких незвичайних постанов. Гіз нічого й знати не хоче; попри всі перестороги, що їх дістав аж п'ять за один день, він не бережеться, і в нього є на те свої причини, Анрі це розуміє. По-перше, Гіз пихатий. Він, як завжди, оточує себе блискучим почтом, а небезпека йому й не в голові. Тому неминуче бувають хвилини, коли він лишається без захисту, і однієї такої хвилини вистачить. Його згубить власна пиха — і не тільки тим, що вона призводить до необережності. Він іще вважає, що роль, яка йому припала, не гідна його: Анрі ж наскрізь бачив свого шкільного товариша. «Мого друзяку Гіза просто душить пиха, він не може знести навіть віддиху своїх людей. А я, якби був Гізом і пройдисвітом, уже б якось терпів їхній запах: часник, вино й пітні ноги. От тільки іспанського духу я б не витерпів, тому в мене б нічого не вийшло. А крім того, Гіз кумедний».
Отак розмірковуючи ночами коло табірного вогнища або десь на самоті під деревом, Анрі доходив і до веселіших думок. Дорогенько ж усе це обходиться Гізові! Він не хоче нудьгувати, скликав знову двір, годує й розважає все пишне товариство, в тому числі й Валуа, — замість убити його. З жінками волочиться більше, ніж слід, — а ми скуштували цієї втіхи, на собі спізнали, що після неї врешті все обридає, все нудне, світ не милий. Вона страшенно стомлює, а надто таких Голіафів, як Гіз. А втім, хто знає: може, він якраз цього й хоче — утоми. Пиха, нудьга, втома від утіх — усе воно разом спокушає заплющити очі й чекати удару. Ми самі зовсім недавно трохи не піддались такій спокусі. Аж вуса посивіли.
І коли примчав гонець із звісткою, що герцога Гіза вбили в королівському покої, а сам король дивився на те крізь
